Ростислав Феодосійович Самбук - Останній заколот

Чебаков і не думав критися із своєю неприязню, він примусив себе прийти на це зібрання недолугих інтелігентів, як подумки називав кадетів, із суто тактичних міркувань. Він, Сергій Михайлович Чебаков, раніше не тільки не входив до жодної партії, а взагалі не визнавав ніяких партій, починаючи від октябристів і кінчаючи соціал-демократами та лівими есерами. Був чиновником, служив вірою і правдою режимові, на вершині якого стояв монарх. І це цілком улаштовувало Сергія Михайловича, бо мав певне становище й перспективи для просування по службі: почав судовим слідчим, п’ять років тягнув це ярмо й дослужився до товариша прокурора Києва. Після лютневої революції одержав по телеграфу наказ, підписаний міністром юстиції Керенським: зайняти посаду прокурора Київської судової палати. Залишався на цій посаді деякий час і за Центральної ради, потім Гетьманський уряд перевів його в Державний сенат. Тільки Петлюра звільнив Чебакова, залишивши без чинів і посад, і Сергій Михайлович й досі з лютою ненавистю згадував петлюрівщину. Хами й бидло, національного їм схотілося, росіяни їх не влаштовували — ну й що? Тепер сидять жебраками за кордоном і облизуються…

На щастя, Петлюрі не вдалося довго протриматися в Києві: прийшла доблесна Добровольча армія, про Чебакова Згадали й знову призначили прокурором судової палати. Потім кляті червоні розгромили Денікіна, і йому, відомому діячеві, довелося ховатися, тікати в Одеську губернію, влаштуватися діловодом епідеміологічного загону по боротьбі з тифом. Слава богу, після ліквідації загону вдалося, використавши нові довідки про сумлінну службу, влаштуватися знову в Києві, одержати посаду завідуючого відділом по денаціоналізації дрібного майна.

Чебаков люто стиснув кулаки, подумавши про своє теперішнє приниження. Дурні, останні дурні — і він, і колишній київський генерал-губернатор, і навіть сам їхня величність Микола II, панькалися з кадетами, думами, соціал-демократами… їх би всіх у холодні сибірські простори, мало стріляли й зовсім мало вішали, треба було подвоїти, потроїти кількість шибениць і в’язниць, оголосити терор, надзвичайне становище, все, що завгодно, аби зберегти монархію.

Чебаков не втримався і голосно кахикнув. Вакар здивовано зиркнув на нього, на мить затнувся, невдоволено поморщився.

— Отже, — вів далі, — на жаль, ставлення країн Антанти до Росії, нашої багатостраждальної матінки, зараз в основному хижацько, уряди багатьох країн дивляться на Росію як на можливу легку здобич, і цим визначається їхня політика й до емігрантських кіл…

Смирнов подав порожню чашку Марії Данилівні, й вона налила йому знову по вінця.

“А як ви гадали, — думав Смирнов, розмішуючи ложечкою цукор. — Закон історії: кожна сильна держава намагається підім’яти слабкішу. А Росія — масний шматок, найбільша країна в світі, кому не захочеться відкусити од такого пирога? І всі ми погодимося з цим: і ви, шановний пане Вакар, якщо візьмете владу, самі торгуватимете Россією. І я торгуватиму, — признався сам собі, — і я хочу, щоб прийшли до нас французи чи англійці, нехай навіть німці, ми відріжемо їм найкращі шматки, віддамо маєтки з наймаснішим українським чорноземом, укладемо концесії на найвигідніших для них умовах, піднесемо на блюдечку Баку й донецьке вугілля, тільки б вигнали більшовиків — комісарів у шкірянках, командирів з червоними та синіми “разговорами” на грудях, чекістів, аби знову загнуздали пролетарів та незаможніх, аби знову я переселився з Веронікою до шестикімнатної професорської квартири й двірник не дивився нахабно, а за квартал знімав кашкета”.

Але про що каже Вакар?

— На жаль, найдійовішою частиною російської еміграції є монархічні угрупування. Основу їх становлять колишні петербурзькі аристократи, титуловані дворяни, а також біле офіцерство, що емігрувало після поразки в Криму та на Далекому Сході. Центр дії, я і мої колеги Карташов, Чайковський, Демидов та інші, не поділяємо програми монархістів, і майбутня Росія уявляється нам як країна демократична. Росія нинішня, тобто Совдепія, сучасний суспільний уклад — лише проміжний етап у державному будівництві країни. Майбутній лад має бути обов’язково республікансько-демократичним.

Вакар побачив, як беззвучно, самими пальцями, поаплодував йому Чолганський. Здається, він недооцінив цього адвоката, вважаючи таким собі провінційним Плевако, котрий сам розчулюється од власних промов. А от зміг оцінити й іншого — отже, вслухається, аналізує, схвалює. Треба запам’ятати це прізвище — Чолганський — і коли вони візьмуть владу, запропонувати посаду в уряді.

А Чолганський, дивлячись на Бакара опуклими водянистими очима, розмірковував:

“Цей закордонний тип проголошує загальновідомі істини, та й суто ораторські прийоми його банальні: перепади від шепотіння до вигуків… Але про всяк випадок треба поаплодувати, це дуже легко, тільки поплескати пальцями, проте Вакар може звернути увагу на цей вияв визнання і колись згадати: у Києві є людина, котра за важких обставин підпілля й червоного терору пішла за ним”.

Вакар на секунду замовк, обвів усіх уважним поглядом, поправив краватку й мовив вагомо:

— Отже, панове, Центр дії, який я маю честь представляти, враховуючи нинішню політичну та економічну кон’юнктуру, вважає, що Росія перебуває напередодні кризи, державного перевороту. Однак врахуйте: цей переворот може відбутися несподівано, що викличе політичну катастрофу. І от, щоб запобігти цій катастрофі, громадські сили мають підготуватися до перевороту і вчасно взяти владу в свої руки!

Вакар замовк, і в кімнаті запанувала мертва тиша. Нарешті Микола Прокопович порушив її:

— Браво!

Чоловіки заворушилися на стільцях, обмінюючись пожвавленими поглядами: слова Вакара впали на благодатний грунт, усі давно чекали кризи, повалення більшовиків, іноземної інтервенції, будь-чого, аби зникли ненависні комісари, робітники повернулися до своїх підвалів, а вона очолили в благословенному Києві уряд і самі спрямовували й визначали долю народу. Але отак-от: скоро криза, й влада сама перейде до їхніх рук!

— Мені дуже приємно, — сказав Вакар, — що широкі громадські кола тут, — обвів рукою присутніх, — у Совдепії, поділяють точку зору Центру дії. Це є запорука успіху нашої справи, панове. Але хотілося б провентилювати з вами й таке делікатне питання: як прогресивна громадськість Совдепії розцінить допомогу ззовні?

— Хочете сказати, інтервенцію? — шкіра на лискучому черепі Чебакова пішла зморшками, і Вакар пошкодував: мабуть, це питання ще не можна ставити руба… Однак Чебаков теж пішов напрямки: — Я особисто і всі патріоти Росії, гадаю, вітатимуть війська Антанти в Києві та Москві. Європа простягне нам руку допомоги — що може бути кращого!

Хоч як дивно, але першим підтримав його Василенко-молодший: підхопився і зааплодував голосно, як клакер у театрі.

— Я зрозумів, що шановне панство не заперечує проти іноземної допомоги? — перепитав Вакар. — Це дуже важливо, бо цей аспект цікавить зокрема французький уряд, і від його позитивного вирішення залежить ступінь підтримки Центру дії в Парижі.

Микола Прокопович набурмосився.

— Але ж ми знаємо їхні апетити, — пробуркотів. — Усе має бути попередньо обумовлене.

— За