Алессандро Мандзоні - Заручені

Одного разу в супроводі двох браві йшов він вулицями свого міста в товаристві такого собі Крістофоро, що служив колись прикажчиком у їхній крамниці, а коли її закрито, зробився дворецьким. Це був чоловік років п'ятдесяти, змолоду прив'язаний до Лодовіко, якого знав іще з пелюшок. Платнею і подарунками Лодовіко не тільки давав засоби для життя самому Крістофоро, а й допомагав утримувати й ростити його численну родину. Раптом Лодовіко помітив віддалік одного синьйора, завзятого й зухвалого забіяку, з яким він зроду не обмовився й словом, проте який був йому запеклим ворогом; між іншим, сам Лодовіко від усієї душі платив йому тим самим. Така вже одна з особливостей цього грішного світу, що в ньому люди можуть почувати взаємну зненависть, ба навіть не знаючи один одного. В супроводі чотирьох браві цей синьйор ішов просто йому назустріч гордою ходою, високо піднісши голову; його губи були стиснені в гордовито-презирливій усмішці. Обидва йшли вздовж самого муру; але Лодовіко — зауважте це собі! — був повернений до нього правим боком, і це, за звичаєм, надавало йому право (і куди тільки не тичеться оце право!) не звільняти дороги хоч би кому,— обставина, якій за того часу надавали великого значення. А той, навпаки, вважав, що це право належить йому, як благородному, і що Лодовіко повинен іти серединою дороги — також згідно з іншим тодішнім звичаєм. Бо ж у даному випадку, як воно буває й у багатьох інших справах, поряд діяли два суперечливих звичаї, і залишалось невирішеним, який же з них — кращий. Це й було зручним приводом для того, щоб заводити сварку щоразу, коли чиясь уперта голова зіштовхувалася з іншою такого самою. Отож обидва йшли навстріч один одному, притискаючись до стіни, мов дві рухливі фігури барельєфа. Коли вони зіткнулися лицем до лиця, синьйор, змірявши Лодовіко презирливим і похмурим поглядом, владно сказав йому:

— Відступіться!

— Самі відступіться,— відказав Лодовіко.— Правий бік мій.

— При зустрічі з вашим братом він завжди буде моїм!

— Звісно, якби нахабство вашого брата було законом для нас.

Браві з того й з того боку поспинялися, кожен став позаду свого патрона; побравшись за шпаги, поглядаючи спідлоба одні на одних, вони приготувалися до бою. Люди, підходячи з обох боків і тримаючись на достатній відстані, дивилися на це видовище. Присутність глядачів іще більше розпалювала суперників.

— На середину, підлий крамарю, бо інакше я навчу тебе, як обходитись із благородним!

— Брехня, я не підлий!

— Ти брешеш, що я брешу.— Така відповідь була в дусі того часу.— І якби ти був такий же благородний, як і я,— докинув синьйор,— я шпагою й плащем довів би тобі, що ти брехун!

— Гарний привід ухилитися від того, щоб на ділі підтвердити свої нахабні речі.

— Киньте цього волоцюгу в багнюку,— сказав синьйор, звертаючись до свого супроводу.

— Побачимо,— відказав Лодовіко, швидко відступивши крок назад і хапаючись за шпагу.

— Зухвалець! — вигукнув той, вихоплюючи з піхов свою.— Я її зламаю, прохромивши тебе!

І тут вони напали один на одного; а слуги обох сторін кинулись на захист своїх хазяїв. Бій був нерівним як кількісно, а також іще й через те, що Лодовіко більше намагався відбивати удари й обеззброїти супротивника, ніж убити його, а той за всяку ціну домагався смерті Лодовіко. Ударом кинджала один із браві поранив Лодовіко в ліву руку, одна його щока була злегка подряпана. І головний супротивник накинувся на Лодовіко з усією силою, намагаючись порішити його. Тоді Крістофоро, забачивши свого хазяїна в смертельній небезпеці, кинувся з кинджалом в руці на синьйора. Той, повернувши всю свою лють проти Крістофоро, проткнув його шпагою. Бачачи це, Лодовіко, не тямлячи себе, увіткнув свою в живіт напасникові, і той повалився мертвий майже водночас із бідолашним Крістофоро. Спільники синьйора, браві, побачивши, що справі кінець, кинулись навтіки, супутники Лодовіко, теж поранені й добряче пошарпані, через відсутність супротивника, та й не бажаючи мати справу з народом, який збігався звідусіль, кинулися в інший бік,— і Лодовіко зостався сам-один посеред людського натовпу з двома безталанними товаришами в нещасті, які лежали біля його ніг.

— Чим скінчилося? — Одного, чи що? — Та ні, двох! А як він йому черево проткнув! — Кого вбили? — Та он того тирана! — Матір божа, яке страхіття! — Ото не лізь! — Раз — та гаразд! — Прийшов і йому кінець.— Оце удар! — Справа буде серйозна! — А другий, бідолаха! — Шкода навіть дивитися! — Порятуйте, порятуйте його! — Йому також перепало! Ач, як поштрикали! Кров так і цебенить на всі боки! — Утікайте, втікайте чимскоріше, бо схоплять!

Усі ці слова, що вирізнялися з-посеред змішаного гомону натовпу, виказували загальну думку; вслід за порадою прийшла й допомога. Подія сталася у сусідстві з монастирем капуцинів — як відомо, притулком, недоступним за того часу для поліцейських і для всього кола осіб та обставин, яке тоді звалося правосуддям. Пораненого вбивцю майже в несвідомому стані чи то відвів, чи то переніс туди натовп; і братія прийняла його з рук народу, який передавав його, мовлячи: «Це хороший чоловік, він провчив зухвалого насильника; йому довелось захищатися, його силою змушено взятися за зброю».

Досі Лодовіко жодного разу не проливав нічиєї крові; і хоча вбивство за тих часів уважалося настільки звичайною справою, що всі давно позвикали чути розповіді про нього, ба навіть бачити його на власні очі, однак враження, яке склалося в Лодовіко, коли він побачив, як одна людина віддала за нього життя, а інша померла від його руки, було для нього нове й невимовне — воно розкрило в ньому незнайомі доти почування. Падіння супротивника, його обличчя, на якому вираз люті миттю змінився стражданням та величним спокоєм смерті,— це видовище глибоко вразило душу вбивці. Коли його притягли до монастиря, він майже не усвідомлював, де він і що з ним, а коли отямився, то зрозумів, що лежить на лікарняному ліжку, а брат-хірург (капуцини звичайно мали одного хірурга у кожному своєму монастирі) накладає корпію та пов'язки на обидві рани, що їх він дістав у сутичці. На місце бою негайно покликано ченця, який мав спеціальне призначення напучувати присмертних і не раз відправляв свою службу на великій дорозі. Повернувшись через кілька хвилин, він увійшов до лікарні і, підступивши до ліжка, де лежав Лодовіко, мовив: «Утіштеся, він принаймні вмер по-християнському і просив мене виблагати у вас прощення для нього і переказати його прощення вам». Ці слова остаточно привели