Алессандро Мандзоні - Заручені

на харч. Ці картини щокрок усе дужче засмучували ченця, котрий і так уже йшов з важким передчуттям у душі, готуючись почути про якесь нещастя.

Але звідки в нього з'явилася така турбота про Лючію? І чому по першому ж слову він вирушив у дорогу з таким поспіхом, неначе на поклик падре провінціала[32]? хто був цей падре Крістофоро? На всі ці запитання потрібно дати відповідь.

Падре Крістофоро з *** (ці зірочки поставив мій анонім з обережності) був уже ближче до шістдесяти, ніж до п'ятдесяти літ. Його поголена голова, облямована, за капуцинським звичаєм, тільки вузеньким вінчиком волосся, підводилася час від часу таким порухом, який ледь помітно виказував ніби погорду й неспокій, але відразу ж схилялася донизу на знак смирення. Довга сива борода, вкриваючи його щоки й підборіддя, ще чіткіше відтінювала благородні риси верхньої частини обличчя, яким утримування від людських спокус, що давно вже стало для нього звичкою, надало поважності, не позбавивши, проте, виразності. Глибоко досаджені очі дивилися здебільшого в землю, але іноді вони раптово спалахували жвавістю, ніби пара баских коней на поводі в кучера, про якого вони з досвіду знають, що його годі здолати, і все ж час від часу стрибають убік, відразу розплачуючись за це рвучким осмикуванням вудил.

Падре Крістофоро не завжди був таким, а ще не завжди він був Крістофоро,— хрестячи, його нарекли ім'ям Лодовіко. Він був сином купця з ***, котрий в останні роки свого життя виявився власником чималого статку й, маючи сина-одинця, відмовився від торгівлі, поклавши собі зажити по-благородному.

У цьому незвичному для нього безділлі купця почав брати сором за весь час, витрачений ним на те, щоб зробити щось корисне на цім світі. Заполонений своєю примхою, він усіляко намагався примусити всіх забути своє купецьке походження; він би й сам радо забув його. Але крамниця, тюки краму, вага, аршин уперто поставали в його пам'яті, мов тінь Банко перед Макбетом, навіть під час бучного бенкету в оточенні підлесливо усміхнених нахлібників. Годі описати ті старання, що їх докладали ці нещасні, аби уникнути будь-якого слова, яке могло б сприйнятися як натяк на колишнє становище їхнього гостинного господаря. Наприклад, одного чудового дня, десь наприкінці учти, в хвилину найбільш пожвавлених і невимушених веселощів, коли важко було сказати, хто втішається більше — стовпище гостей, а чи їхній щедрий на частування господар, останній став по-дружньому поблажливо піддражнювати одного з співтрапезників, страшенного ненажеру. А цей, бажаючи відповісти в тон жартові, з суто дитячою простодушністю відповів йому: «Я глухуватий, мов той купець». Бездумно бовкнув і, зачувши власні слова, прикусив язика; невпевнено глянув на насуплене чоло господаря. Обом хотілося приховати вираз своїх облич, але це було неможливо. Інші гості почали було придумувати, яким би чином не дати спалахнути назріваючій сварці і перевести розмову на іншу тему, однак, розмірковуючи, вони мовчали, і ця мовчанка тільки підкреслювала непорозуміння, що сталося. Гості уникали дивитися один одному в очі; всяк усвідомлював, що у всіх одна думка, яку кожен хоче приховати. День був зіпсований остаточно. А нерозважливий, чи то пак невдатливий, гість більше не діставав запрошень. Так батько молодого Лодовіко провів останні свої роки в вічній тривозі, постійно побоюючись стати предметом посміху і жодного разу не дійшовши думки, що продавати — анітрохи не смішніше, ніж купувати, і що тією професією, якої він нині так соромився, він, що не кажи, займався привселюдно, не почуваючи ніякого сорому. Свого сина купець виховував по-благородному, відповідно до тодішніх вимог, і, оскільки це дозволялося тодішніми законами, найняв хлопцеві вчителів, щоб навчали його літератури та верхової їзди; а невдовзі купець помер, зоставивши сина молодим і цілком забезпеченим.

Лодовіко засвоїв звички синьйора, а підлесники, серед яких він виріс, привчили його вимагати великої поштивості до себе. Але коли він був спробував зав'язати стосунки з найбільш шанованими людьми свого міста, то наштовхнувся на обходження, геть відмінне від того, до якого звик; і він побачив, що прагнення ввійти в їхнє середовище, як йому того хотілося, вимагало б від нього нової школи терпіння й покори, необхідності стояти завжди нижче від інших і щохвилі ковтати образи. Такий спосіб життя не відповідав ні вихованню, ані вдачі Лодовіко. Допечений до живого, він став цуратися синьйорів. А далі так і тримався осторонь, але вже з гіркотою, бо йому здавалося, що насправді саме вони й мають скласти йому товариство, але для цього їм слід бути обхідливішими. Ця суміш суперечливих почувань і заважала Лодовіко невимушено обертатися серед жаданого товариства. Однак, прагнучи так чи інакше мати справу із знатними людьми, він почав змагатися з ними в пишності й розкоші, викликаючи цим до себе тільки неприязнь, заздрощі та насмішки. Його вдача, пряма й воднораз буйна, згодом втягла його і в інші, серйозніші зіткнення. Він почував щиру й глибоку відразу до всяких утисків та насильства, і ця відраза загострювалась у ньому тим дужче, чим вище стояли люди, що чинили їх день у день,— а ними якраз і були ті люди, з якими він не мирився найбільше. Щоб відразу вгамувати або ж, навпаки, розпалити в собі пристрасті, він охоче ставав на бік якогось слабкого скривдженого чоловіка, хвалькувато брався вивести на чисту воду кривдника, встрявав у сварку й нерідко сам терпів через це; отак помалу-малу він зробився своєрідним захисником усіх гноблених, месником за знеславлену справедливість. Завдання виявилося нелегким, і не дивно, що бідний Лодовіко мав чимало сутичок і клопотів. Опріч відкритої війни з ворогами, він безперестану мучився внутрішніми суперечностями, бо задля успішного завершення якоїсь сутички,— не кажучи вже про випадки, коли він зазнавав поразки,— йому самому доводилось вдаватися до хитрощів та насильства, за які його потім гризло сумління. Він був вимушений тримати при собі чималу кількість забіяк, притім, як для власного спокою, так і для забезпечення собі якнайбільшої підтримки, доводилось вибирати найвідчайдушніших, а отже й найшахраюватіших, одно слово, через любов до справедливості жити з шахраями. Не раз уже, збентежений після якоїсь невдачі або занепокоєний навислою над ним небезпекою, змучений постійною необхідністю бути насторожі, відчуваючи відразу до свого оточення, замислюючись над майбутнім,— бо бачив, як його достаток розходиться щодень на благодійні заходи та ризиковні справи,— подумував він постригтися в ченці. У ті часи це був найпоширеніший спосіб вирватись із заплутаних обставин. Але ця думка, яка, мабуть, так би й зосталася мрією на все життя, стала твердим рішенням через одну подію, найсерйознішу з усіх, які траплялися з ним