Іван Павлович Багряний - Розгром

______

ВІДСЛОНА П’ЯТА

…………

Війська відкочуються панічно… Вони біжать через мій театр, покидавши всю свою техніку, скачуть, мов маріонетки… Далеко виє алярмова сирена протилетунської оборони, а вони біжать і біжать, забувши й про оборону, забувши про все, аби лиш тільки вирватись… Вчорашні гонористі переможці, — до чого вони подібні?!. Вони скачуть, мов блохи, по всіх просторах моєї Вітчизни, вони біжать через мій театр…

Ось так — вихоплюється прибитий панікою, розгублений німецький вояк десь із темряви, з-за заслони ночі і, засліплений раптовим світлом, поривається кинутися сторч, одчайдушно рятуючись від погибелі, що женеться за ним, — так ніби кльовн в маріонетковому театрі намагається кинутися, в залю, напропуд… Він шарпається на всі боки, як заєць під фарами автомобіля… На ручних дитячих санчатках везе амуніцію, рюкзак, лижви, в’язки гранат, стілець з одбитою ніжкою… Ха!.. Везе трофеї разом з рештками власного узброєння… Ноги обмотані лантухами. Шолом йому з’їхав набік…

Мечеться:

— «Во іст штрасе нах Дойчлянд?!. Во іст штрасе нах Дойчлянд?!.»

Хоче кинутися за коло світла, ніби в партер, сторч головою…

А на нього напірають ззаду… Другий і третій, і всі інші… Так утворюються на шляхах затори, збільшуючи паніку!.. «Шнель!.. Шнель» Градеаус!!. Градеаус!!.

Вояк поспішає. За ним черідкою і так само з дитячими санчатками інші. Обернувшись, ПЕРШИЙ кричить до ДРУГОГО:

— Ві гайст дізес лянд?!.

— Україна!!. — шипить у відповідь. І, це слово підстьобує всіх, аж но кожен з жахом стинається й присідає, мов би злодій, на місці злочину. Підстьобуваний цим словом, кожен припускає чимдуж… Щезають…

І тими ж стежками, крадучись, услід виходить ЖІНКА з малим дитям і з вузликом, друге дитя тримається за спідницю… Мати… Одна із безлічі матерів, розгублених на роздріжжі, закручених у вогненній віхолі. Стала… Ось так вибралась у дорогу… Зупинилась на розпутті й стоїть… Позаду — жах, і попереду — жах і мла… Похилилась і стоїть, межи двома смертями вибираючи… Похитала головою, зідхнула тяжко… І з мукою вернулася назад…

…………

На перехресті велика об’ява… Вона стоїть, у віччу як і те перехрестя, об’ява одна з безліч… й перехрестя одно з безлічі… Але воно одно те перехрестя, єдине, — синтеза всіх перехресть, узагальнення… Над ОБ’ЯВОЮ свастика, а під нею великими літерами — «СМЕРТЬ!..» — а далі не розбереш… І на перехресті ж колонка водотягу — звичайна колонка з підоймою. Але це перехрестя там, де була велика трагедія…

Вибігає перелякана ЖІНКА. Озирнулась тужно кругом та й заломила руки:

— Ой, Боже ж, Боже!.. Та нащо ж вони її виставили на позорище?!?!.. (похитується в тузі) — Два місяці мордували — та й ростріляли… Та й голу, заморожену виставили посеред міста!.. (дивиться з жахом кудись і закриває очі рукою) — Бідна — бідна, нещасна ОЛЬГО!!. Та хоч би ж хто прикрив…

— Не можна!.. Стріляють… — підбігла ПРІСЯ; вхопивши жінку за рукав, показує кудись, перелякано шепоче: — А з другого боку — лежать дядя Гриць… і Кирпиченко… (раптом шарпнула) — Дивіться, мамо!.. Дивіться!.. Німак!.. мацає!..

ЖІНКА христиться… І мала христиться… ЖІНКА тужно:

— Два місяці мордували, та й ще…

ДІВЧИНКА:

— Мамо дивиться!!.

— Ох… Боже ж мій… (хитає жінка головою розпучливо) — уже ж біжать… дні і ночі біжать… Та й ще… коло НЕЇ… зупиняються…

Раптом христяться. Закривають очі руками і з жахом задкують геть…

Десь далеко стогне алярмова сирена…

…………

Виходить до колонки військовополонений, — зарослий, у язвах, у бинтах, змучений; виходить з відрами і з пов’язкою «КРІҐСҐЕФАНҐЕНЕР». Понуро нагнувшись і потираючи руки, закляклі від холоду, підставив відро, береться за підойму колонки… Темний, як хмара…

З другого боку, задкуючи і задерши голову вгору, входить ДІДУСЬ у однім стоптанім валянку і в одній гальоші, на голові капелюх… Він зорить щось угорі з-під долоні… А тоді дивиться просто, десь на шлях апатично, без радости і без злоби:

— Ха-ха… От як біжать! День і ніч, день і ніч, і по всіх шляхах… Амуніцію на хребті пруть та на санчатках сурганять… От тобі й непобідима сила-техніка!.. Ха!.. То бігли італійці, мадяри, румуни, — а це вже сам нємець попер… Гех біжать…

— Нехай біжать… їх і в Берліні, знайдуть! (це полонений понуро, люто, злорадно).

ДІДУСЬ обернувся:

— Га… А ти звідки?

— З Колими, діду!..

— Так ти був на Колимі-і!!?

— Сім років, діду!..

— О!.. З моїми синами…

— З твоїми, діду…

— А тепер?

ПОЛОНЕНИЙ оглянув себе, наче демонструючи, і понурим сарказмом:

— В Европі був…

— О!.. З моїми — (витирає очі) — дочками…

— З твоїми, діду…

ДІД розгублено озирається, безпомічно шепоче:

— Господи!.. А що ж тепер… Ти ж глянь, глянь!.. Як біжать…

— Нехай біжать… (крізь зуби) — Їх і в Берліні знайдуть!!.

— Синку!.. А ми ж… А нас?!.

— (понуро) — Повішають, діду… (з раптовою розпукою) — Нас повішають, діду. І мертвих повиймають з могил та й знов повішають… Так… Але нехай же й їх пороздирають на шматки, старих і малих, і дітей і жінок… (задихається) — Там ідуть НАШІ хлопці.!. Ого!.. І щоб всіх!.. І немовлят об стовпець головою… як вони наших!.. (Трясеться. Напівбожевільний в нестямі витріщив маніякально очі і, витираючи холодний піт, повів рукою тихо): — От трупи… Це нас сорок сім тисяч… за тиждень… вимерло… від голоду… (шепоче) — За тиждень, діду… А за два роки… а… (та й глянув на діда).

ДІД читав об’яву, впавши на неї оком. Водив по ній пальцем. А полонений жадібно дивився… А потім ДІД відсахнувся і, відступаючи, закліпав очима — перехрестився і помалу зняв капелюх…

ПОЛОНЕНИЙ потягся рукою до шапки:

— Це… про ту жінку…

(і помалу-помалу теж зняв шапку).

Далеко виє алярмова сирена.

…………

1

Розбомблене мешкання Урбанів. Одна стіна вивалилась. У велику проломину видно майдан, а на нім, біля зруйнованого пам’ятника Шевченкові, мов би мармурова статуя, стоїть розстріляна, гола і заморожена ОЛЬГА. З гордо піднесеною головою…

Чути як крокують військові відділи десь і хаотично гудуть машини…

ОЛЬГА стоїть, лицем наставившись в небо…

Якась жінка підбігла і накинула на неї шмат ряднини… Але підійшов німецький вояк і здер ту ряднину геть… Далеко виє сирена… Хтось голосить:

— Ого-го-го… Тікають… «Диви!..» Санчатками… «Як старці вже…» Ой, Боже, Боже… Навіщо ж вони її… (такі блукаючі, злорадні і тихі розпучливі голоси).

2

До помешкання засапаний вбігає МАТІС… З костуром, з рюкзаком за плечима.

Він уже не в пишній формі фельдкоменданта. Розхрістаний, забрьоханий, в пошматованій, брудній одежі. Не голений, з забинтованою ще й не покритою головою. Безмежно вимучений. Став посеред хати, озираючись блукаючим поглядом…

— Що