Іван Павлович Багряний - Розгром

ОЛЬГА:

— Я?.. Ні… Ви самі прийшли…

— І?..

— Що?..

— І принесли?..

ОЛЬГА, зідхнувши:

— Ви випробовуєте мої нерви, гер Матіс?..

МАТІС:

— Ні, чому? Це цікаво… Отже, що Ви думаєте?..

ОЛЬГА враз сердито:

— Хм… Я думаю, що ви нас роздавили мілітарним чоботом… Це так… Але це вам дорого обійшлося… А в історичній перспективі обійдеться ще дорожче… (та й враз в якійсь нестямі, дико вдарила по клявішах — «ВІЧНИЙ РЕВОЛЮЦІОНЕР…» — лише перших дві стрічки… і враз грюкнула лядою, аж клявіші зойкнули; і з такою мукою): — Облишмо… досить…

МАТІС дивиться пильно, здивовано:

— А це що Ви заграли?..

ОЛЬГА:

— Це?.. Так собі… фантазія…

МАТІС:

— Тим ліпше… Значить… Я трохи розуміюся на музиці і хотів би знати, що то за фантазія, від якої мороз іде по нервах?!.

— То у Вас такі нерви, гер… Але навіщо ця гра в піжмурки!.. коли весь світ котиться в провалля!.. Що Вас цікавить?

МАТІС байдуже, лише для того щоб дивитися на неї закоханими, жадібними очима:

— Ми говорили про партизанку… Люди думають, що ми принесли їм царя. А Ви?..

ОЛЬГА:

— Я думаю те, що й люди, а люди зовсім не думають, що ви принесли їм царя. Наш нарід не такий дурний. Крім того — «буття визначає свідомість»?..

— Це з Маркса?..

— Можливо… А крім того — чи Ви знаєте, як цю тезу трансформувало само життя, устами НКВД?

— Ну?

— «Биття визначає свідомість…»

— Знаменито!..

— Ось так думають люди, так думаю й я… А зрештою — (дивиться пильно на Матіса) — Ви ж знаєте, що я досконало володію німецькою мовою…

— Ну?..

— І я читала «МАЙН КАМПФ»… в ориґіналі…

МАТІС затріснув книгу, що взявся був розглядати, і дивиться пильно-пильно, а тоді, раптом:

— А чого ж Ви не йдете в партизанку?..

ОЛЬГА не втрималась і засміялась нервово:

— Знаменито!!. Отже, — чи так я Вас зрозуміла? — після перечитання «МАЙН КАМПФ-у» конче треба йти в партизанку?!. Знаменито!.. Ви матимете час і подумайте над цим пильно… В Ваших словах криється відповідь на 99 процентів ваших запитань…

(І одвернулась, заломивши руки, до вікна, — не в силі вже триматися на ногах).

МАТІС зсунув брови, здушивши посмішку; потім глянув на годинника, глянув на шахівницю й нервово почав надягаги рукавички… Тремтячою рукою почепив пістоля. Застібає шинелю. Шепоче про себе:

— «Розгром… Так… Повний, безнадійний і непоправний…» — потім зняв кашкета і, простягаючи руку, промовив до Ольги несподівано зворушеним голосом:

— Прощавайте, Фрау Ольга!.. Якщо лишусь живий…

ОЛЬГА обернулась… Але в цей час —

12

увійшов ОРТСКОМЕНДАНТ з ДОЛМЕТЧЕРОМ росіянином.

МАТІС удав, що пильно робить ревізію книжок…

Одсалютували один одному. Матіс понуро, не одриваючись від книжок.

ОРТСКОМЕНДАНТ пройшовся по кімнаті і сів.

А Матіс облишив книжки. Застебнувся. І одсалютувавши Ортскомендантові, пішов. В дверях озирнувся… І вийшов.

13

Тоді ОРТСКОМЕНДАНТ звернувся до ОЛЬГИ:

— Відійдіть, пані, од вікна… бо простудитесь…

ОЛЬГА відійшла і стала коло рояля, дивилась примруженими очима, тамуючи тривогу…

А ОРТСКОМЕНДАНТ встав, пильно роззирнувся по кімнаті і підійшов до тих самих книг, що їх допіру розглядав Матіс. Перебирає книги, а тим часом, звертається до Ольги недбало, позираючи кутиком ока:

— Чи Ви не знаєте такого… такого… е…

14

В цей час навстіж розчиняються двері і влітають троє есесів, озброєних до зубів, і з ними офіцер. Збентежений, захеканий офіцер ступнув наперед, одсалютувавши рукою ОРТСКОМЕНДАНТОВІ, що шарпнувся назустріч:

— Що таке?!.

ОФІЦЕР:

— Гер Комендант!.. Ми Вас шукаємо… Прокляття!!. Той диявол видерся!..

— Як?!. — аж скрикнув Ортскомендант, приголомшений. — Що-о?!!. Видерся?!.

— Яволь!.. Допоміжня тубільна чота, що брала участь в операції, нагло збунтувалася, вихопила того диявола… Долметчер Капка також перейшов до партизан… Перебили весь наш спеціяльний відділ… Забрали машини і — зникли… Потрібні негайні заходи…

ОРТСКОМЕНДАНТ затупав ногами в нападі люті…

ОЛЬГА, чула все. Схвильовано закусила губу і — пильно дивилася на долметчера, аж той одвів свої очі…

ОРТСКОМЕНДАНТ подивився в той бік, де вона була. А тоді зробив знак рукою офіцерові й швидко вийшов з ним. Двом зробив знак, і вони пройшли до кімнати Ольги й стали, не зводячи з неї очей… Чути гомін за дверима, часто повторюване — «Яволь!.. Яволь!..» По короткій хвилі ОРТСКОМЕНДАНТ повернувся. Пройшовся по кімнаті, поденервований і сердитий. А тоді зупинився напроти Ольги…

ОЛЬГА вже бачила до чого йде, але намагалася бути спокійною, дивилась мужньо в очі небезпеці, хоч сама була бліда, закам’яніла, з міцно стуленими устами.

ОРТСКОМ.:

— Отже… Кажете «БОЖЕ ЦАРЯ ХРАНІ» зле??. Партизанка ліпше?.. (засміявся) — і Ваша сестра втікла теж… туди…

(павза)

Ви заарештовані!.. (і показав рукою на двері).

ОЛЬГА постояла якусь мить, вагаючись… А коли блиснули наставлені усторч скоростріли, — зідхнула… І пішла. Презирлива і горда.

Проходячи поуз мольберт, ОРТСКОМЕНДАНТ озирнувся:

— А де ж той… кривий!?! —

і перекинув мольберт ногою.

Павза — антракт

…………

Опівночі сходяться до мене друзі… Вони приходять з імли і сідають в головах і в ногах… Вони приходять з далеких фаланг Бамлагу, з Сибірських пустель і нетрищ, з Воркути й з Магадану, з Мурманська і з Караганди, вони приходять з Карпат і з далекої Хорватії… Овіяні всіма вітрами, окурені порохом усіх шляхів, вони приходять і товпляться…

І я слухаю їхні розмови, завмираючи серцем і намагаючись не розвіяти марева рухом чи подихом…

Я слухаю, як грохочуть тайфуни над бухтою «Ольга», як б’ють хвилі Охотського моря в скелясті береги Сахаліна, як шиплять, гнані вітрами, піски Казахстану, як клекоче полум’я Волинськими селами, як плюскочуть хвилі каламутної Драви…

А друзі напосідаються на мене, товпляться: — Вони прийшли по моє слово. Вони хочуть, щоб я сказав світові правду й про них — велику страшну правду. Поки в мене ще голова на карку. Вони дивуються і вони радіють, що вона ще тримається… Вони кваплять… Бо голови в нас бувають так коротко…

Добре… Друзі мої!..

Я хочу відслонити заслону і разом з ними переглянути шлях, я хочу апелювати по їхнє слово, серце моє тремтить переповнене радістю вірної дружби, що раптом обступає мене непробійним муром серед цієї бльокади. Я відслоняю заслону і відкриваю очі…

Темрява… Пустка…

Я кличу їх — «Друзі мої!.. Гей, друзі мої!!.» Тиша. Дзвінка, напружена тиша. Лиш десь за нею мечеться гомін в етері про вагітний грозами час…

Добре… Я пам’ятаю… Я завжди пам’ятаю про вас. Я все пам’ятаю про велич героїв… Як все пам’ятаю й про подлість нікчем. Але ницість ніколи не творила історії. Історію творить велика Правда, гордість за неї і мужність в її ім’я.

Вона завжди