Володимир Броніславович Бєлінський - Москва ординська. Книга 1

також пам’ятати, що в XI—XII століттях взагалі не існувало слова «монголи», тим паче «монгольський народ». Існували окремі племена, які в процесі свого подальшого розвитку створили монгольський народ. А кожне з тих племен мало свою назву. З давніх-давен до монгольського етносу належали такі племена: хорчини, джарути, оннюти, хешигтени, харачини, тумути, узумчини, хучити, суніти, торгути, ольоти, дербети, хошути, тумети, барга, буряти, захчини. Пізніше монгольські племена розділились на дві гілки: східну та західну. У XVI столітті східна гілка монгольських племен розділилася на північну та південну. Західні ж монгольські племена, відомі під іменем ойратів, у XVII столітті створили свою державу під іменем Джунгарія.

Треба зазначити, що Джунгарія, яку постійно підтримувала Московія, про що свідчить «Історія Казахстану» [45], у XVIII столітті завдала декілька надзвичайно жорстоких ударів по тодішньому Казахському ханству, повністю винищуючи під час набігів казахів.

Ця подія зайвий раз засвідчила, що казахський та монгольський етноси у минулому не мали нічого спільного. Хоча не треба забувати, що багато казахських родів на початку XIII століття прибули на сучасні терени Казахстану з території сучасної Монголії. Однак ойрати ніколи не сприймали казахів, як своїх рідних одноплемінників.

Джунгарія була войовничою державою і проіснувала до 1758 року, тобто десь біля 120 років. Вона була розгромлена після трьох походів (1755, 1756 і 1757) маньчжурського війська на її терени. Так маньчжурська династія Китаю поклала кінець існування Ойратської держави — Джунгарії. При цьому маньчжури майже повністю винищили ойратів.

Слід зазначити, що свого часу (кінець XII століття) племена ойратів вчинили опір Чингісхану і не брали участі в обранні Теміршина ханом та створенні його держави.

«Вост(очная) [сев(ерная)] группа (монгольських племен.—В.Б.) в 16 в. приняла наименование “халха”… В состав халха влились др(угие) этнические разнородные элементы: древнемонг(ольские) (борджигин, горлос, олхонуд) и немонгольские по происхождению (тангуты и др.)…

Практически с халха слились дариганга, хотогойты, сартулы, узумчины, хорчины, чахары и др. этнографические группы. Консолидируются вокруг халха и зап(адные) м(онголы), сохраняющие отличия в языке и культуре: дэрбэты (34,7 тыс. чел.), байты (25,5 тыс. чел.), захчины (15 тыс. чел.), олёты (6,9 тыс. чел.), торгуты (7,1 тыс. чел.)» [2, т. 16, с. 503].

Було прискіпливо досліджено та перераховано десятки монгольських племен, які впродовж тисячоліття зберігають свою неповторну самобутність, національні звичаї, культуру й мову. Але, як побачимо далі, серед сучасного монгольського етносу, який мешкає на теренах Монгольської Народної Республіки та Китаю, немає племен, із яких походить рід Чингісхана, його дружина, родичі та діти. Урешті-решт, серед них немає родів, які стали засновниками імперії Чингісхана: киятів, киреїтів, найманів та меркитів. А залишки цих родів, які мешкають на території сучасного Китаю, пов’язують себе з казахами, а не з монголами, та й мову і культуру сповідують казахську.

В історії склався рідкісно дивовижний парадокс: усі роди, які створили державу Чингісхана, породили його самого, його дружину, батьків та його рід, чомусь опинились у середовищі казахського етносу, зберігають казахську культуру, мову і традиції.

Вони ще з далекого XIII століття не мали нічого спільного з монголами.

Проводячи ретельне дослідження, ми на кожному кроці російської історії спостерігаємо дивовижні явища, потрапляємо в зачароване коло, з якого неможливо вибратись. Здається, що до всього цього доклала руку якась нечестива людина.

Дуже великі грішники писали, точніше — творили, московську історію.

Так хто ж з’явився у далекому XIII столітті на землях Казахстану, Середньої Азії, на Кавказі, в сучасній Московії та у Східній Європі: монголи чи казахи (у давнину — тюркські племена)?

Абсурдність терміна «монголо-татари» настільки очевидна, що навіть російські історики змушені були писати: «Было бы правильнее, по мнению исследователя (В. Л. Егорова.—В.Б.), употреблять эти этнонимы только раздельно, как равноценные (???—В.Б.) (так их применяли В. Н. Татищев и И. Н. Карамзин)» [45, с. 282].

Світовій науці треба врешті-решт позбутися терміна «татаро-монголи», а заодно і «монголо-татари», як московської вигадки, некоректної та безглуздої.

Може виникнути цілком доцільне питання: навіщо ж автор, знаючи про абсурдність цих термінів, уживав їх раніше?

Справа в тому, що в російській історіографії є стільки «доважків брехні», що доводиться спростовувати практично одне за одним. Усе! Подібне спростування потребує багато часу і зусиль, йти від одного до другого поступово, певним шляхом викладу матеріалу.

Маймо на увазі: спростовуючи одну за іншою московські вигадки, ми потрапляємо на таке історичне поле, в якому повністю руйнується канва і стрижень викладу фактів московської історичної науки. І тут дивуватись не варто. В дійсності каркас історії московитів має інший вигляд. І наше завдання — викристалізувати його.

Ми зупинились на розгляді чотирьох родів, які створили державу на чолі з Чингісханом. Тобто саме ці чотири тюркських (казахських) роди на перших порах стали базовим елементом нової держави. І ніхто інший!

Ось що з цього приводу кажуть сучасні російські академіки і професори у Великій Радянській Енциклопедії (третє видання):

«В начале 13 в. ряд племен и ханств (тайджиуты, найманы, кэрэиты, меркиты)… объединились или были объединены силой под властью Чингисхана и образовали единое монг(ольское) гос(ударство), в рамках к(ото)рого завершилось образование монг(ольской) народности» [2, т. 16, с. 503].

Звернімо увагу на те, як ВРЕ подає назви народів — цілковито у монгольському тлумаченні. Тенденційно. Нас ще на перших кроках викладу матеріалу привчають до думки про монгольське походження усіх чотирьох племен. Та біда в тому, що ця думка хибна і відображає тільки бажання московитів. їм хочеться, аби так сприймали.

Між іншим, цієї думки дотримується і китайська історіографія. Проте китайці йдуть далі: вони стверджують, що монгольські племена — то лише далека, відгалужена гілка китайського етносу. Тобто ніяких монголів як етносу не існує, і Чингісхан був звичайним китайцем. Тому в Пекіні йому встановлено величний пам’ятник, аби саме Китаю приписати велич імперії Чингісхана. А головне, нагадати світові про давні володіння Китаю.

Як бачимо, інтереси двох імперій — Російської і Китайської, збігаються тільки на початковій стадії. І вони ще обов’язково зіткнуться у світовому просторі.

Одночасно пам’ятник Чингісхану підпирає небо і в столиці Монголії — Улан-Баторі. Великий Чингісхан не забутий, суперечка про його спадок не закінчена.

Мовчить лише Казахстан!

Проаналізуємо наведений із ВРЕ текст, взнаємо думку казахських академіків за їхньою «Историей Казахстана», виданій уже в незалежній державі. Проте маймо на увазі, що ті академіки та професори — вихованці ще радянської, імперської школи, тому і сьогодні називають Чингісхана монголом. Та навіть вони, підпорядковуючи свої думки московському офіціозу, змушені часом говорити достовірні речі.

«В начале XIII в. в Восточный и Юго-Восточный Казахстан переместились из Монголии и Алтая под давлением монголов Чингисхана тюркоязычные… найманы и