Артем Чех - Цього ви не знайдете в Яндексі

вимагала негайного сексу, вимикала вічнограючого у нас MC Solar’а, ставила своїх кінчених «системов і трохи даунов», наголошувала на тому, шо ми гівно, і знову ж таки вимагала у мене сексу. Сексу вона, п’яна, не отримувала, від чого страшенно хвилювалась, я постійно ревнував, обоє ми закочували істерики, довго сиділи на кухні, вдавали з себе страждальців, я постійно палив, вона постійно крила всіх і вся матом, потім ми довго заспокоювали одне одного, цілувалися, плакали, точніше — я плакав, вона знову вимагала сексу.

Під ранок у мене не було сил, я ставив харківський гурт «Lюк» або поляків «Swietliki», голосно підспівував, або ж, де не було слів, пританцьовував, під завалами нонконформістських лахів намагався віднайти свій матрац, віднайшовши який, стелив постіль собі, їй, нам обом, докурював світанкову цигарку, і ми нарешті лягали спати, шепотілися ще з півгодини, намагаючись не розбудити моїх співмешканців... Так було чи не щодня.

Їй, дев’ятнадцятирічній дівчині, постійно кортіло кудись трафити: на дахи будівель, у калюжі, у бійки, суперечки, у різні халепи. Вона прагнула напитися, втопитися, порізати собі вени, відтяти собі голову, потрахатись із п’яним й жирним барменом, поїхати перекладачем з англійської на семінар феміністок, посваритися з надто релігійною мамою, викладачкою української мови в університеті Хмельницького, і на зло їй не піти на причастя до церкви. Вона вганяла собі в руки коркотяги та цвяхи, постійно обливалась кавою та пивом, постійно щось ненавмисно розбивала, сварилась із продавщицями у ларьках, боляче кусалася під час поцілунків, пиздилась із гопніками, навчалась на романо-германській філології, голосно верещала, зустрівшися з однією зі своїх подружок, пила горілку, статуру мала досить велику, як для дівчини, що за усіма показниками робило з неї щось надто незрозуміле, фактично приречене на безглузду смерть. Але, менше з тим, я її любив. Страждав, коли вона приходила п’яна чи коли бачив її з якимось зі своїх друзів: я ж усе думав, що це тимчасово, що це лише у неї такий період дурнуватий, що все швиденько минеться, як літня злива, але то був лондонський дощ до болю, до крику. А потім, прогулюючись парком, годуючи горішками білочок та ведмедиків, я зустрів одну з її подруг, здається, її звали Женя. Типове кацапське ім’я з відлунням вульгарності.

— Привіт, — сказала мені Женя. Вона навчалася з припустімо Юлею в одній групі. — Привіт.

— Привіт, — кажу я Жені.

— Де Юлька? — питається у мене Женя, яка до того ще й має тата, якогось там письменника, який кудись там наче  кандидат, здається, до спілки письменників України чи Росії.

— Не знаю, — кажу, — десь вени ріже або матом єрепенить.

— Зрозуміло, — каже Женя, — сумувати будеш?

— Не зрозумів, — кажу, — за ким?

— Ти шо, — каже Женя, яка до того ж ще зустрічалась із якимсь там Мішей, якого ні ви, ні я не знаємо, тож краще ми не будемо про нього згадувати, про того Мішу. Пішов той Міша в сраку. — Ти шо, — повторює вона, — дурак?

— Ні, — кажу відверто і трохи знічуюсь.

— Вона ж у Данію їде.

— ?

— Не знав? То вона, певно, тобі просто ще не сказала. Так скаже ще.

— Ага, — кажу, підгодовуючи ялинковими гілочками якогось ведмедика.

— Ну все, па.

— Досвіданья, — уїдливо промовив уже в спину кацапчанці Жені і впав на землю  з миттєвим приступом абазії.

Ми з припустімо Юлею довго з’ясовували стосунки, хто правий, а хто ні, хто забагато палить, а хто бухає. Потім домовились, що вона, припустімо Юля, все ж таки їде, але на мене не забиває і мене не забуває.

— Домовились, — сказала припустімо Юля.

От бляха, подумав я, от бляха.

Через півтора тижня вона зрулила. О восьмій ранку я провів її до автовокзалу, звідкіля від’їжджають автобуси до Німеччини. Щось там собі плакав, вийшов до Дніпра, милувався казковим, майже міфічним плесом, яким стелилась густа поволока, небо було затягнуте; попередній день був найхолоднішим того літа, а що я з учорашнього дня не був вдома, то блукав у майже зимовій курточці. Спостерігаючи за поодинокими рибалками, я сидів під графіті, що на набережній, і палив цигарки. У плеєр запхнув диск якогось українського слюнтяя, з яким мені було тепліше, безпечніше і сильніше щемило в серці та в сраці.

— Я тебе більше ніколи не побачу, — шепотів я сам до себе, — все, бувай. Пиши, дзвони, готуй тамтешнім дітям канапки, стелися під усяких рудих панків, слухай Сафрі Дуо, а я знайду собі іншу, хоч і пообіцяв чекати. У мене ж характер...

Який же у мене, блядь, характер, подумав я тоді, коли я з бабами стаю якимсь безхребетним і навіть одноклітинним.

Поблукавши Подолом, піднявшись Узвозом до Володимирської, я поплентався додому. Настрій розпогоджувався, я купив собі кефіру, печива і поїхав до старого друга, веб-дизайнера, дзен-буддиста, філантропа й бариги, що торгував комп’ютерними дивайсами... У нього я випив гарячого шоколаду, з’їв досить смачне домашнє печиво, після чого на згадку про дзен-буддиське гаяння часу сфотографувався його кінченим цифровим фотоапаратом...

Тим не менш життя продовжувалося. Перші два місяці я працював лише на дзвінки у Данію, тому що дзвонив їй не менше двох разів на день. Потім взагалі перестав дзвонити, мене підхарило чекати, я почав  шукати собі інше кохання, іншу дуру, яка б крила усіх матом і бухала б нарівні з чоловіками. Та знайшов цілковиту протилежність припустімо Юлі. А Юля мені писала листи на електронну адресу, я писав їй. Усе було добре: вона слухала Сафрі Дуо, готувала датським дітям канапки і стелилася під товстих рудих панків. Ходила там на всякі фестивалі, закохалася в Оззі Озборна.

— Оззі — янгол! — кричала вона мені у слухавку.

— Оззі — сатана, — пригнічено відповідав я.

А через рік вона приїхала. Справді, у мене була інша, та й у неї не все гаразд було. Вона бухала, постійно шукала пригод на свою сраку, до того ж срака у неї стала на пару розмірів більшою. На європейських харчах наїла собі і сраку, і черевце, обличчя стало пропитим, а шрами від колишніх порізів та проколів стали помітні ще більше. Нормально, подумав я.

— Що з тобою сталося? — питаю я.

— Усе нормально, — сказала вона.

Справді, вона змінилась тільки зовні, а щодо чуттєвих якихось особливостей, поведінки, манер — якою була, такою і