Софія Юріївна Андрухович - Фелікс Австрія

все так захаращено, де стільки лахміття й непотребу, що кроку не ступиш; де я задихаюсь і спотикаюсь у темряві. Скільки ж у мені зайвого, важкого — ноги поламаєш, в’язи скрутиш.

Коли ж гощу своїм їдженням Аделю й Петра чи ще кого — то й сама стаю ароматною, як смажений часник, соковитою і солоною, як полядвиця, гострою, як перець, делікатною, як молочний пудинґ, жирною і ситною, як печена качка. Віддаю себе — і віддала б без лишку. Тільки б їли. Бо як не їдять, то стає тяжко й гірко: не хочуть мене, нехтують.

Не думала, навіщо це роблю, а півночі пекла капуснячки в крухім тісті (такі духмяні, що хотілося їх із пальцями з’їсти), смажила макаґіґі[36], місила тісто на медівник. А в неділю рано-вранці піднялась, умилася зимною водою, заплелась, вдягнула свою майже нову сукню з пишними рукавами і приколола до зачіски маленький велюровий капелюшок, склала гостинці до кошика і поїхала вгору Липовою на своїй «Діані».

Ще стояла темінь — густа, майже нічна. Прохолода бадьорила мене й веселила, як джерельна вода. Хотілось співати, у животі все стискалось від захвату і грайливості.

(Я так поспішала, що забула винести Аделин ноцник!)

Назустріч мені марширували вояки 95-го полку піхоти — музики з інструментами, які у цей застиглий огірковий сезон двічі на тиждень грали в саду Ґізели та в «липах». Поблискувала латунь на гребенях їхніх лакованих шоломів, лунко брязкотіли шпорами важкі чоботи. Один із них — кремезний, бородатий — на цілу вулицю заревів на тромбоні.

«На вашу честь, пані!» — басом гукнув мені вслід.

Я голосно засміялася, так себе цим здивувавши, що мало не впала з ровера. «Мала би сором: кокетувати посеред вулиці», — посварила себе подумки, але так і не могла стерти з лиця посмішку.

Щойно де-не-де починали відчинятись крамнички. Та й то ненадовго: лише до 10-ї. З початку місяця станиславівські купці-католики запровадили в неділю вихідний, беручи приклад із великих міст. Це було дивно, це вселяло неспокій, бо доводилось у суботу думати наперед, чи всього вдома вистачає. Скажімо, чи не виникне нагальної потреби у карлсбадській порцеляні.

Коли проїжджала повз будівлю міського казино, мене смішив уже інший спогад: кажуть, у коридорах тутешньої ресторації стоїть нестерпний сморід. Це тому, що там же, у сусідньому приміщенні, годують свиней, а ще поруч завжди відкритий канал та вбиральні. Я уявила, як за столиками із гнутими елеґантними ніжками сидять пишно вбрані пані й панове, напомаджені, напахчені, розімлілі від розкошів, як їм подають цілого фазана по-мазепинськи чи ґуляш із серни — ну райський же ж рай! І вся ця пікантерія — в обрамленні смороду від нечистот людських та свинячих.

На вулицях уже можна було помітити натяки на підготовку до святкування уродин Найяснішого Цісаря: на деревах і будівлях — кольорові ґірлянди й декор, фани, прапори, квіти і портрети іменинника.

У моєї Аделі вже з місяць голова болить: яку сукню одягати на святкування? Може, тільки прихід отця Йосифа та їмості трохи змінив хід її думок, бо після того вона ніби посумнішала й затихла. Навіть Петро те помітив і занепокоївся, чи дружина його, бува, не занедужала.

Перестрашив мене: нечутно підкрався ззаду, коли я перебирала гречку, і шепнув на саме вухо, дряпнувши своєю жорсткою щокою.

«Ні, - відповідаю, — якби щось було, я б знала найперша. Ще раніше від неї самої».

«Не був би я такий певний», — з упертості буркнув Петро, але заспокоївся.

Не могла ж я сказати йому, що Аделю мучать докори сумління, бо колись познущалась над молодим закоханим хлопцем і знищила його шанс на щастя — нехай навіть той шанс був мізерним і майже неіснуючим.

Не втрималась — поділилась зі мною тим, що її мордувало: «Як гадаєш, Стефо, — він висвятився через ту давню історію?»

Я мовчки знизала плечима, продовжуючи товкти волову зразівку. Чим я можу тепер їй допомогти? Чи мушу брехати, щоб зняти з неї тягар?

«Ні, Аделю, то не з любові до мене, якій ти не дала здійснитись, Йосиф поставив хрест на своєму житті»?

Таки справді — поставив хрест.

Ратуша теж частково була вже прикрашена святковою ілюмінацією.

За нею знову тяглися ті вузенькі сліпі вулички, де завжди по коліна смердючого темного лою, де нестерпно разить чимось квасним і розкладеним, зацвілим і перебродженим, де в колодязях внутрішніх дворів усе біле від голубиного посліду, віялами розходяться змахи крил птахів і лиликів, сплутані ґалереї обліплюють будинки, мов ластів’ячі гнізда, й у несвіжих випарах цих гнилозубих дворів вічно сохнуть — чи гниють — разки дрантивого шмаття.

Але навіть тут погойдувались на несміливому вітрі портрети Цісаря, і двоголовий коронований орел з мечем та скіпетром у лапах, і старанно виведені урочисті написи «Indivisibiliter Ас Inseparabiliter» та «Felix Austria»[37].

Десь пронизливо верещало немовля. Гриміли баняки. Кричала, мов звар’ювавши, захрипла жінка — чи то лаялась, чи кляла, чи зізнавалась, що немає їй без когось життя на цім світі.

Мені відкрилась несподівано моторошна картина: серед розкиданої гори мотлоху двоє собацюр із настовбурченою на хребті шерстю та випнутими гострими ребрами шкірили лихі морди до велетенського щура — але не нападали. Видно, той щур уже показав їм, що може за себе постояти. Зернятка очей поблискували серед ранкової сірості. Тварина всім тілом налягала на щось, намагаючись заховати під собою.

Я хотіла вже розвертати ровер — ну їх до бісової матері. Але далі все сталося блискавично: пси, вищиривши ікла, рвонули вперед (мабуть, під’юджені моєю появою), заклацали зубами, щуряка стрибнув їм назустріч і заметався між обома, а потім я вже не могла нічого розрізнити у цій купі шерсті, що скавуліла й ревіла, і катулялась мало не під моїми ногами. Натомість погляд мій упав на те місце, яке щур так ревно оберігав, і мені все прояснилось: то було гніздо, яке розкопали пси, у старій шматі ворушились дрібні тільця, схожі на личинки великої комахи.

Жодна думка мене не пронизала. Я просто різко натиснула на педалі і з найбільшою силою, на яку була здатна, кинулась на тварин. При цьому я ще й верещала — аж мало голос не зірвався. Пси кинулись урозтіч. Щуриця, відлетівши вбік і впавши на спину, спритно зіп’ялась на лапки і стрімголов понеслася до свого кубла.

Я аж тепер зрозуміла, як перелякалась. У мене самої, здавалось, на карку настовбурчилась шерсть. Шкіра була мокра від холодного поту. У горлі пекло. Серце билося. З одного з вікон, з-за