Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Торговиця 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Торговиця" автора Роман Іванович Іваничук. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 24 25 26 ... 59
Перейти на сторінку:
— чи то невзвичаєна в новому товаристві, чи знесміливлена відвертістю письменниці, яка, здавалось їй, намагалася вивідати в неї і в Корнеля їхнє ставлення до нової політичної ситуації — враз просвітліла, зігнала нахмареність з обличчя й промовила, притиснувши до себе руку співрозмовниці: «Часи насправді головоломно помінялися, завтра й на кав’ярнях вивісять шильди з іншими назвами. То якщо ми задумали трохи відпочити, зайдім до єврейської ресторації Розенберга на Ягеллонській і проведемо там у вічність стару епоху, як ви, шановна пані, зволили висловитись».

У Розенберга поки що нічого не змінилося: метушливий і надміру ввічливий кельнер у чорному костюмі й з метеликом під шиєю у вичікувальній позі приймав замовлення, привітно посміхаючись до знайомої клієнтки, яка у жидівській ресторації поводилася вільно, як у себе дома; тереблячи пухнастий хвостик товстої коси, вона диктувала, фамільярно звертаючись до офіціанта:

«Для пані подай, Брауне... ви не відмовитесь, пані Дарино, від абрикосових книдлів? Отже, принеси одну порцію... Мені подай ванільну бабку «гегелькупф», а панові... що ти бажаєш?.. панові яблучний струдель. Для всіх каву з кожушком, по шматочку торта «захер» і трохи цукатів... Чи ще можна у вас це дістати?»

«Ще можна», — згіркло посміхнувся кельнер, зник за параваном, а за хвилину замовлення було на столику.

«Тут ще животіє старий час, — промовила Вільде, й видно було по ній, що вона має намір продовжити розпочату на вулиці розмову. — А втім, можливо, для євреїв він і не переміниться: у совєтів жиди в пошані...»

Сальомея різко повернула голову до Ірини Вільде, в її зіницях зблисли неприязні світелка, та вмить погасли — вона прийняла виклик і, минаючи допитливі очі письменниці, заговорила:

«У нас немає своєї території, євреї розсіяні й мусять пристосовуватися до господарів землі, щоб вижити... Я, дочка багатія, вчилася в хедері, щоб свого не забути, потім у польській гімназії. Якби тоді, коли я підходила до матури, була відкрита гімназія українська, то здавала б матуру в ній... Нині я в цивільному шлюбі з українським адвокатом і приймаю його спосіб життя... Та якби не те, що порвала з ріднею, то приходила б щоп’ятниці додому, запалювала б шабасні свічки на срібному канделябрі, закривала лице долонями й молилася, а опісля вечеряла б рибою, цукатами і пила б червоне вино... Все це для мене втрачене — тож чи не з туги за родимими ритуалами я запросила вас до єврейської ресторації?.. А ласки совєтів, які великодушно забороняють нас називати жидами, мені не потрібно — лише добре ставлення до мене людей, серед яких я виросла. Я — єврейка, але моя батьківщина — українська Галичина...»

«Тим не менше, — впиралася на своєму Вільде, — на мітинги збігаються з усіх закамарків Міста євреї й верещать «хай живе!»

«І українці кричать, хіба ви не чули, не бачили?.. А щодо мене, я не серцем сприйняла нову владу, лише розумом. Дивилася на сірі обличчя вояків, які вступали до Міста визвольним маршем, на їхні дикунські гостроверхі шапки, брудні обмотки на ногах, а в очах не бачила ні впевненості, ні гордості за велику державу, а тільки пригноблення і страх. Й мені було їх жаль... Я бачила жінок у фуфайках і синіх беретках, які, вселившись у звільнені помешкання виселених поляків, одягалися в нічні сорочки, думаючи, що то модні сукні, і йшли в них до театру. Й мені соромно за них... Але хто винен? Таж не вони, а та влада, яка поблажливо забороняє нас називати жидами, а вас карає за читання патріотичних книг...»

Товариство неохоче бралося до їжі, чей не задля неї завітало до ресторації; Ірина Вільде краяла ножем абрикосового книдля й скрадливо поглядала на пана радника, очікуючи його реакції на мову Сальомеї, Сальомея помішувала ложечкою каву, теж чекаючи, що повість муж; пан Геродот вийняв із срібного портсигара цигарку й, попросивши дозволу запалити, нервово черкнув запальничкою; заслонивши себе клубком диму від допитливого погляду письменниці, врешті заговорив:

«Є такий віц із судової практики... сидять під церквою двоє жебраків, і один питає свого сусіда: «Ти чого пішов у жебри?» — «Бо програв процес у суді, — відказав сусід. — А ти чого?» — «Бо я виграв». Таке лучилося і в нас з поляками: ми процесувалися, а виграв москаль».

«Або, як сказав Шевченко: Польща впала і нас роздавила», — додала Вільде.

«Тішуся, що й ви такої самої думки... Проте готові всім серцем прийняти червоні бандери, бо ж галичани, як ви зволили висловитись, не бики... Але ж самі визнаєте: навіть худоба розрізняє кольори. То варто й людям мати таку властивість...»

«Який ви категоричний, пане меценасе... А може, знаєте, де вихід з нинішньої ситуації?»

«Знаю: нейтралітет... Бо яка пристойна діяльність світить, приміром, мені в тоталітарній державі? Формального статиста на судових засіданнях — достоту, як електора на совєтських виборах: усе визначено наперед, а люди — ляльки у вертепі... За польського режиму я провадив переважно цивільні справи, але якщо мене просили захищати політичних, я, не думаючи, погоджувався — як лікар, вірний клятві Гіппократа».

«І багатьох вдалося вам оборонити, пане адвокате?» — в голосі письменниці вчулася іронія.

«Жодного... Але використовував судову трибуну для протесту. Може, ви щось чули про мою філіппіку на процесі професора Тарновецького?»

«Про неї всі чули — ви тоді стали найпопулярнішим українським правником у нашій окрузі. Вашу блискучу промову на суді опублікувала газета «Діло». Про неї, напевне, знають і наші визволителі. Ви не боїтеся?»

«А що міг би допомогти страх? Зрештою, я покинув адвокатуру й працюю зараз у нотаріаті».

«Заховалися?»

«Від них не заховаєшся. Однак не маю наміру втікати за кордон. Там я нікому не потрібний».

«Ви людина честі, про це всі знають. Але відвага ваша зумовлена ще й тим, що ваша дружина єврейка...»

«Може, й так... І я готовий, якщо виникне потреба, віддячитися їй своїм життям. Всіляке може трапитися, час на часі не стоїть...»

Ірина Вільде промовчала, спостерігаючи за Сальомеєю, яка, зціпивши губи, слухала розмову мужа з письменницею. По хвилині Вільде промовила:

«Я думаю, що чутки про репресії в Совєтському Союзі значно перебільшені...»

«Так сказав колись Марк Твен. І ми, як і він тоді, ще залишаємося живими. Та я знаю те, чого не знаєте ви... На початку тридцятих років до уряду Муссоліні надходили листи від італійського консула в Харкові з повідомленнями про голод в Україні та про масові розстріли. Польські правники про це потроху дізнавалися. Перебільшень не було, були страшні факти... Нині

1 ... 24 25 26 ... 59
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Торговиця», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Торговиця"