Роман Іванович Іваничук - Торговиця

іншого роду, татку, — таким самим чужим голосом відказав Казьо. — Але досить того, я не маю часу... Наш уряд відмовився прокласти німцям коридор до Гданська, й абвер уже підійшов до Познаня. А я маю особливе доручення від партії ендеків «Wolnosc і niezawislosc»[17]. Та це моя справа. Віднині я ні вам, ані собі більше не належу. Ойчизна в небезпеці».

Казьо покинув батьківський дім ще до сходу сонця. А вранці Торговиця дізналася від панни Гані, яка по ночах не скидала з голови слухавки детекторного приймача, що німці напали на Польщу...

Антошко Дзівак у цілковитій прострації непорушно просидів у фотелі до обіду, а тоді схопився, ніби до нього раптово прийшла думка — як ще можна врятувати Польщу. Іншого виходу він не бачив, як повідомити про лихо — може, він ще не знав — пана Станіслава Вінценза, який може якщо не допомогти, то бодай порадити. Антошко одягнувся у новий костюм, як до церкви, й подався до Рунгур.

А війна вже шаленіла десь там, у глибині краю, Варшава ще оборонялася. У Місті оголосили мобілізацію, забирали на війну людей і коней, та воєнного гулу над Прутом не було чутно — і люди, і коні верталися додому. Однак до Каштанового провулка з Чернівецького тракту долунював приглушений гуркіт: вдень і вночі дужі коні тягнули гармати, по шосе котилися вози й брички і тупотіли піші військові колони на Заболотів і Снятин — до румунського кордону.

Антошко вернувся з Рунгур пізно вночі — підупалий і знищений: пан Вінценз покинув свої промисли; служниця, яка впізнала старого машиніста, повідомила, що пан Станіслав виїхав із сім’єю на свою дачу в Бистрець, щоб там перечекати лиху годину.

Бляхар не спав і стогнав по ночах:

«Пропала Польща. Тільки двадцять літ, тільки двадцять... І діти мої пропали».

...Біженці з Берези Картузької минули вже Лісну Слобідку, Раківчик і вийшли на Шепарівську дорогу, з якої крізь бліде осіннє марево проглядалися контури першої карпатської гряди. Тоді втома в них кудись пропала й крок пришвидшився — так відчувають наближення до рідної домівки добрі господарські коні, вертаючись із далекої фірманки.

У глибині широкої просіки, що її проклав шутровий гостинець, розтинаючи навпіл Шепарівський ліс й допадаючи до Печеніжинського тракту, завиднів обступлений чотирма тополями найстаріший в Україні пам’ятник Шевченкові — й аж тепер, побачивши його, Нуся остаточно усвідомила, що вона вже дома; дівчина в думці обнімала батька й матір і, не гаючись, заходила до будинку гімназійного педеля Штефана Шамрая, щоб побачити Олеся...

Погідний осінній день обсипався над світом сонячною порошею, що осідала на буковому листі блідим накрапом й нечутно проникала до лісового дна, спадаючи срібною манкою на скосоїжене в передчутті осінніх холодів моховиння й зжухне бур’яновище, яке ще так недавно встеляло землю м’яким килимом, поцяткованим голівками білого рясту, — тепер воно зчахло й тихо постаріло, втомлене весняним і літнім буянням; такий утихомирений стан неба й землі заспокоював розтерзану тривогами Нусину душу, і їй щемно забажалось залишитися в рідному Місті до кінця життя... Однак доля, яку вона сама собі обрала, вимагала від неї подальшої посвяти, й Нуся добре втямила напуття професора Тарновецького, що він висловив, коли вони удвох зупинилися біля церкви Святого Михаїла, у притворі якої зник отець Чемеринський... Ті професорові слова ні до чого дівчину не зобов’язували, проте давали їй можливість вийти із скрутного становища, в яке вона може потрапити в найближчому часі, — про це застерігало її червоне, із серпом і молотом полотнище, що лопотіло на шпилі ратуші.

«Якщо зумієш зв’язатися з колишнім своїм провідником, — мовив професор, — і отримаєш від нього завдання, яке муситимеш виконувати за межами краю, прийди на Багінсберг й допитайся до Йогана Думенкопфа на Фрідріхгасе — там зможеш побачитися зі мною. Я спробую тобі допомогти».

Професор подався через центр Міста в бік німецької колонії, а Нуся, минувши ратушу, спустилася знайомим захаращеним крутосхилом й коли дійшла до початку вулиці Сєнкевича, з приміщення редакції газети «Жіноча доля», що на Садовій, вийшла повновида жінка з короною кіс на голові; тієї жінки Нуся ніколи не бачила, проте добре знала вродливу пару, яка йшла слідом за жінкою, — були це її сусіди пан Корнель Геродот й красуня Сальомея.

Нуся квапно подалася Садовою й заховалася в тінистому Каштановому провулку: їй, обшарпаній і до краю змученій, аж ніяк не хотілося зустрічатись зі знайомими після пригод, котрих довелося зазнати останнім часом.

...Письменниця Дарина Макогон, яка прибрала собі епатажний літературний псевдонім Ірина Вільде — в перекладі з німецької — Дика, взяла Сальомею під руку й, підвівши голову, бо ж була набагато нижчою, приглядалася до неї, немов хотіла переконатися, чи відтоді, як побачила її вперше на похороні Андрія Чайковського, не зблякла дивовижна семітська врода жінки, й задоволена, що дружина популярного в Місті мецената Корнеля Геродота не втратила своєї зваби, заговорила приязно й безпосередньо, як до близьких сусідів через паркан, повертаючи голову то до Сальомеї, то до пана радника, який ішов за ними кроком позаду:

«Я побачила вас через вікно нашої редакції, яка вже перестала видавати славну «Жіночу долю» й готує до випуску зовсім нову газету «Радянське Покуття», й вийшла, бо не хотіла, щоб ви побачили, як швидко міняється образ влади... Вчорашній коректор Богдан Білоскурський лише завдяки своїм політичним поглядам і аж ніяк не професійності зайняв чільну посаду і так упевнено поводиться, ніби самим Господом призначений для керівної діяльності... І портрети на стінах, і стосунки між людьми помінялися, навіть друкарська фарба інакше пахне... Ну а я пішла на творчі хліби, буду писати про нове життя. Справді! Адже кожен новий етап суспільного розвитку цікавий тим, що його треба пізнавати. Й кольори помінялися... Зрештою, ми не бики, які агресивно реагують на червоний колір, — у нас така барва завше була прийнятною: згадаймо космацькі вишивки або парубоцькі червоні гарасівки...»

Пан Корнель нервово ступив крок уперед, порівнявся з письменницею й, непорозуміло дивлячись на неї, відкрив уста, щоб заговорити, й при тому віяло зморщок на його чолі сердито збіглося. Ірина Вільде це запримітила, їй не хотілося, щоб гостра дискусія спалахнула просто на вулиці, тим більше що висловлювати вголос невдоволення новою владою вважала небезпечним, й вона тактовно перемінила тему розмови.

«А пам’ятаєте, шановне панство, чи то пак товариство, най ся преч каже, що я пообіцяла вам, коли ми вперше зустрілися: запросити на льоди до «Romy», правда?»

Мовчазна Сальомея, відчужена й холодна,