Анатолій Наумович Рибаков - Кортик

і адресу взнали, Це на Пантелеївці. В неділю ми туди підемо.

— На Пантелеївці? — перепитала мама. — Але ж це дуже далеко.

— Ну й що ж. Тепер же літо, часу багато, будемо ходити… туди. А коли нам сповниться по чотирнадцять років, ми в комсомол вступимо.

Мама обернулася і посміхаючись глянула на Мишка:

— Ти вже в комсомол збираєшся?

— Не зараз, звичайно, зараз не приймуть, а потім…

— Ну от, — зітхнула мати і посміхнулася, — поступиш у комсомол, з'являться у тебе справи, а мене, мабуть, зовсім забудеш.

— Ну що ти, мамо! — Мишко теж усміхнувся. — Хіба я тебе забуду? — Він почервонів і уткнувся в книгу.

— Ну-ну… — Мама замовкла і знову закрутила машину.

Мишко одірвався від книги і дивився на матір. Вона схилилася над машиною. Туго закручений вузол її каштанового волосся торкався зеленої кофточки; кофточка була хвиляста, блискуча, ретельно випрасувана, з гладеньким комірчиком.

Мишко встав, тихенько підійшов до матері, обняв її ззаду за плечі і притиснувся щокою до її волосся.

— Ну що? — спитала мама, опустивши руки з шитвом на коліна.

— Знаєш, мамо, що мені здається?

— Що?

— Тільки ти чесно відповіси: так чи ні?

— Добре, відповім.

— Мені здається… що ти зовсім на мене не гніваєшся за безпритульника… Правда? Ну, скажи, скажи — правда?

Мама тихенько засміялася і хитнула головою, силкуючись звільнитися від Мишкових обіймів.

— Ні, скажи, мамо, — весело крикнув Мишко, — скажи!.. І знаєш, що мені ще здається, знаєш?

— Ну що?

— Мені здається… — Мишко зробив паузу, — що ти на моєму місці, зробила б точнісінько так само. Га? Ну скажи, так?

— Так, так! — вона зняла з своїх плечей його руки і поправила зачіску. — Але все ж таки не води сюди надто багато безпритульних.

Розділ 33

ЧОРНЕ ВІЯЛО

— Мишко-о! — почувся в дворі голос Генки. Мишко виглянув у вікно. Генка стояв унизу, задерши голову догори.

— Чого?

— Іди швидше, діло є! — Генка багатозначно скосив очі в бік філінського складу.

— Що там ще? — нетерпляче крикнув Мишко. Йому дуже не хотілося йти зараз з дому.

— Та йди швидше! — Генка зробив страждальницьке обличчя. — Розумієш? — Різними знаками він показував, що справу ніяк не можна відкладати.

Мишко вийшов з квартири і побіг униз по східцях. Коли він спустився в двір, Генка зразу ж підійшов до нього:

— Знаєш, де той, високий?

— Де?

— У закусочній.

Хлопці вискочили на вулицю і підійшли до закусочної.

Крізь широку тьмяну шибку було видно людей, що сиділи навкруги мармурових столиків. Ліпні фігури на стелі плавали в голубих хвилях тютюнового диму. В проходах балансував з підносом у руках маленький офіціант. Біла піна падала з кухлів на його халат.

За одним з столиків сидів Філін. Але він був один.

— А де ж високий? — запитав Мишко.

— Тільки що тут був, — дивувався Генка, — сидів разом з Філіним… Де ж він дівся?..

— Добре, — швидко промовив Мишко, — далеко він не міг відійти. Ти йди вліво, до Смоленської, а я вправо — до Арбатської.

Мишко швидко пішов у напрямку до Арбатської площі, уважно оглядаючи вулицю. Коли він пересікав Нікольський провулок, у глибині провулка майнула постать людини в білій сорочці, що завернула за ріг церкви Успіння на Могильцях. Мишко щодуху помчався вперед, добіг до церкви, зупинився, оглянувся на всі боки. Високий швидко йшов по Мертвому провулку, наближаючись до Пречистенки, — Мишко побіг за ним. Високий пересік Пречистенку і пішов по Всеволожському провулку. Мишко наздогнав його аж біля Остроженки, але трамвай, що проходив, відділив його від Мишка. Коли трамвай пройшов, високого на вулиці вже не було.

Куди він подівся? Мишко розгублено оглядав вулицю і побачив на протилежному її боці філателістичний магазин. Мишко знав цей магазин. Він іноді купував у ньому марки для своєї колекції. І сюди, за словами Генки, чомусь ходить Борка Філін… Мишко ввійшов у магазин. Дзвіночок коротко дзеленькнув над дверима. У магазині нікого не було. На прилавку під склом лежали марки, на полиці стояли коробки й альбоми.

На дзвінок з внутрішньої кімнати магазина вийшов хазяїн, лисий, червононосий дідок. Він щільно причинив двері і спитав у Мишка, що йому потрібно.

— Можна марки подивитися? — сказав Мишко.

Дідок кинув на прилавок кілька конвертів з марками, а сам повернувся в сусідню кімнату, залишивши двері трохи прочиненими, щоб бачити магазин.

Крутячи в руках марку Боснії й Герцеговини, Мишко скоса поглядав у кімнату, куди пішов дідок. Вікон у ній не було, вона була зовсім темна, тільки на столі стояла електрична лампа. В кімнаті був ще хтось, він напівголосно розмовляв з дідком. Мишко не бачив тієї людини: прилавок заважав йому заглянути в кімнату, але він був переконаний, що там саме той високий чоловік у білій сорочці. Про що вони говорили, він також розібрати не міг.

Почувся гуркіт стільця, що його хтось відсунув. Зараз вони вийдуть! Мишко нахилив голову до марок і напружився в чеканні. Зараз він побачить цього чоловіка… В глибині задньої кімнати скрипнули двері, і через кілька хвилин у магазин увійшов дідок. Оце так штука! Той, високий, пішов через чорний хід…

— Вибрав? — похмуро спитав дідок, повернувшись за прилавок.

— Зараз, — відповів Мишко, роблячи вигляд, що уважно розглядає марки.

— Швидше, — сказав продавець, — магазин пора зачиняти.

Він знову вийшов у темну кімнату, але двері на цей раз зовсім не зачинив.

Лампа освітлювала край столу. В її світлі Мишко побачив кістляві руки продавця. Вони збирали з столу папери й складали їх у висунуту шухляду. Потім у руках з'явилося віяло, чорне віяло. Руки потримали його деякий час відкритим, потім повільно згорнули. Віяло перетворилося в продовгуватий предмет…

Потім у руках дідка заблищали якісь металеві предмети. Наче каблучка й кулька. Разом із згорнутим віялом дідок поклав їх в ящик столу.

Розділ 34

АГРІППІНА ТИХОНІВНА

Повільно повертався Мишко додому. Отже, він не побачив цього таємничого незнайомця. Однак все це дуже підозріло. І вийшов той чоловік через чорний хід. І продавець вів себе якось насторожено. І Борка-жила сюди ходить…

Уже підійшовши до свого будинку, Мишко подумав про віяло, і дивна догадка промайнула раптом в його мозку. Коли дідок згорнув віяло, воно стало подібне до піхов… І кільце, як ободок. Невже це піхви?

Схвильований цією догадкою, він побіг розшукувати друзів. Він знайшов їх на квартирі у Генки.

Хлопці сиділи за столом. Славик лініював папір, а Генка щось писав. Він з ногами вибрався на стілець і майже зовсім ліг на стіл.