Анатолій Наумович Рибаков - Кортик

Проти них сиділа Агріппіна Тихонівна. На кінчику її носа трималися окуляри в залізній оправі. Вона глянула поверх них на Мишка, що ввійшов у кімнату. Потім знову почала диктувати, відсовуючи від себе листок, який вона тримала високо над столом, на рівні очей:

— «… Рубцова Ганна Григорівна», — повільно диктувала Агріппіна Тихонівна. — Написав? Акуратніше, акуратніше пиши, не спіши. Так… «Семенова Євдокія Гаврилівна».

— Дивись, Мишко, — крикнув Генка, — у мене нова посада — секретар жінвідділу! — він весело захихикав.

— Не крутись, — гримнула Агріппіна Тихонівна, — весь листок замажеш!

Мишко заглянув через плече Генки: «Список робітниць снувального цеху, що закінчили школу ліквідації неписьменності». Проти кожного прізвища стояв рік народження. Молодше сорока років не було нікого.

— Крутишся! — продовжувала бурчати Агріппіна Тихонівна. — Он Славик як акуратно малює, а ти все крутишся… Ну? Написав Євдокію Гаврилівну?

— Написав, написав… Давайте далі. І чого ви надумали старих жінок учити?

Агріппіна Тихонівна пильно подивилася на Генку:

— Як чому? Це ти що, всерйоз?

Генка ніби засоромився, але задирикувато продовжував:

— Звичайно, всерйоз. Ось, — він показав пером у список, — п'ятдесят чотири роки. Ну для чого їй грамота?

— Он ти який, виявляється! — повільно промовила Агріппіна Тихонівна і зняла окуляри. — Он який!.. А я й не знала.

— А чого, чого ви? — зовсім зніяковів Генка.

— Он воно що… — знову промовила Агріппіна Тихонівна, продовжуючи уважно дивитися на Генку. — Тобі, виходить, одному грамота потрібна?

— Я не…

— Мовчи, не перебивай! Так, значить, тобі одному грамота потрібна? Для тебе одного все це здобуто? Так, по-твоєму? А Семенова сорок років на фабриці горб гнула, то їй, виходить, так темною бабою і помирати? І я, отже, теж даремно вчилася? Двох синів у громадянську похоронила, щоб, значить, Генка вчився, а я, як була, так щоб і залишилась? А он Асаф'єву з підвалу в квартиру переселили теж, виходить, даремно. Могла б і в підвалі померти — адже шістдесят років у ньому прожила… Так, виходить, по-твоєму? Га? Скажи.

— Тьотю, — плачучим голосом закричав Генка, — ви мене не зрозуміли! Я жартома.

— Прекрасно зрозуміла, — відрізала Агріппіна Тихонівна, — прекрасно, добродію, мій, зрозуміла. Т не думала, не гадала, Геннадію, що ти такий. Не думала, що ти таке уявлення маєш про трудящу людину.

— Тьотю, — упалим голосом прошепотів Генка, не піднімаючи очей від столу, — тьотю! Я не подумавши сказав…. Ну… не подумав і сказав дурницю…

— Отож-то, — повчально промовила Агріппіна Тихонівна, — а треба думати. Слово — не горобець: вилетить — не спіймаєш… — Вона важко піднялась з стільця. — Ну гаразд, повинну голову і меч не січе, а іншого разу думай…

Розділ 35

ФІЛІН

Агріппіна Тихонівна вийшла на кухню. Генка сидів, повісивши голову.

— Що, — насмішкувато спитав його Мишко, — влетіло? Ще мало вона тобі всипала. Тобі за твій язик ще не так треба.

— Ну, Мишко, — примирливо сказав Славик, — адже він признався, що був неправий.

— Добре, — сказав Мишко. — Ну що, Генко, бачив ти того високого?

— Нікого я не бачив, — сумно відповів Генка, не підводячи голови.

— Так от… — Мишко сперся об край комода і байдужим голосом промовив: — Доки ви тут сиділи… я… бачив піхви.

— Які піхви? — не зрозумів Славик.

— Звичайні, від кортика.

Генка підвів голову і недовірливо дивився на Мишка.

— Ні, правда? — спитав Славик.

— Правда. Тільки що своїми очима бачив.

— Де? — Генка підвівся з стільця.

— У дідка-філателіста, на Остроженці.

— Брешеш!

— А от і не брешу.

— Здорово! — протягнув Генка. — А де вони там у нього?

Мишко квапливо, доки не ввійшла Агріппіна Тихонівна, розповів про філателіста, високого незнайомця і чорне віяло.

— Ну, — розчаровано протягнув Генка, — я думав ти піхви бачив, а то якесь віяло.

— Виходить, — сказав Славик, — було рівняння з двома невідомими, а тепер з трьома: перше — Філін, друге — Нікітський, третє — віяло. Ти зрозумій, Мишко, якщо це не той Філін, то все інше теж фантазія.

Генка підтримав Славика:

— Правильно, Мишко. Можливо, все це тобі здалося?

Мишко не відповідав. Він сперся на край комода, покритого білою салфеткою, обшитою мереживом, що звисало по боках.

На комоді стояло квадратне дзеркало з круглими гранями і зеленим листком у верхньому лівому кутку. Лежав клубок ниток, із встромленою в нього довгою голкою. Стояли старовинні фотографії в овальних рамках, з витисненими золотом прізвищами фотографів. Прізвища були різні, але фон на всіх фотографіях однаковий — поміж сірими фіранками ставок з далекою, оповитою туманом альтанкою.

«Звичайно, Славко правий, — думав Мишко. — А все ж таки тут щось є»…. Він подивився на Генку й сказав:

— Якби ти не сварився з тіткою, то ми б дещо дізналися про Філіна.

— Як так?

— А так. Адже вона знає Філіна. Хоч би сказала: з Ревська він чи ні.

— А чому ж вона не скаже? Скаже.

— Еге ж, вона з тобою і розмовляти тепер не захоче.

— Вона не захоче? Зі мною? Погано ти її знаєш. Вона все давним-давно забула, тим більше я вибачився. До неї тільки особливий підхід потрібний. От зараз побачиш…

У кімнату повернулася Агріппіна Тихонівна. Вона увалено подивилася на хлопців, що принишкли, і почала прибирати з столу.

Генка зробив вигляд, що продовжує перервану розповідь:

— Я йому кажу: «Твій батько спекулянт, і весь ваш рід. спекулянтський. Вас, кажуть, увесь Ревськ знає…»

— Це ти про кого? — спитала Агріппіна Тихонівна.

— Про Борку Філіна. — Генка підвів на Агріппіну Тихонівну невинні, простодушні очі. — Я йому кажу: «Ваше прізвище весь Ревськ знає». А він мені: «Ми, каже, в цьому Ревську ніколи й не були і знать нічого не знаємо»…

Хлопці запитливо втупилися очима в Агріппіну Тихонівну. Вона сердито тріпнула скатертю і сказала:

— І які у тебе з ним справи? Адже скільки разів говорила: не водися з цим Боркою Філіним, не доведе він тебе до пуття.

— А чого він бреше? Раз із Ревська, то й скажи з Ревська. Для чого брехати?

— Ну, він сам, можливо, і не був у Ревську, — сказала Агріппіна Тихонівна.

— Я й не кажу, що був, але ж його батько з Ревська. Для чого ж брехать?

— А він, може, і не знає про свого батька.

— Але ж сам Філін тут же сидів. Сміється і говорить: «Ми, каже, корінні москвичі, пролетарі…»

— Це що, вони — пролетарі? — не витримала нарешті Агріппіна Тихонівна. — Та його ж, Філіна, батько стражником, жандармом у Ревську служив, а він, бачиш, тепер як під робітника підробляється! Пролетарі…

— Це хто ж, сам Філін жандармом був? — спитав Мишко.

— Не сам він, а його батько. Ну, та яблуко від яблуні недалеко падає. А ви