Володимир Семенович Короткевич - Чорний замок Ольшанський

молодчина, чорт побери! Дешифрувальником би в штаб. А то часом місяцями докопуються. Що зараз думаєш робити?

— Шукатиму місце.

— Де його знайдеш? Хіба всю країну перекопаєш.

— Поїду в Ольшани. Книга знайдена там. Книга належала Ольшанським, про що можна судити з ініціалів та із збігу історичних подій і шифровки…

— Ну, займайся, займайся.

Я був трохи ображений цією байдужістю.

— А ви хіба не зацікавилися?

— Та що ж, хлопче… Не наша це компетенція. Не моя і не Щуки.

— Як же це? А якщо справді Пташинський не захлинувся, а вбитий, бо хтось боявся, що він стоїть на шляху відкриття чогось?

— А ви впевнені, що він убитий?

— Так, — після паузи сказав я.

— Але ж і експертиза, і слідство, і все проти цього.

— Я впевнений, — сказав я. — Всупереч експертизі, слідству, чорту, всупереч усьому. Щось за цим усім жахливе. Я передчуваю це. Підсвідомо.

— Передчувати — ваша особиста справа, — сказав Хилинський. — Ви — особа приватна і можете дозволити собі цю розкіш. А от коли починає «підсвідомо передчувати» правосуддя, юстиція, сама держава… тоді…

Він нервово ковтнув коньяку.

— Тоді починається — бували вже такі випадки — полювання на відьом, маккартизм, татусь Дювальє, та хіба мало ще що. І потім усім доводиться довго, десятиліттями платити за це, розплачуватися. Навіть невинним. Занадто це дорого, я вірю. Важко, боляче. І взагалі, справедливо вірю.

Хилинський допив келишок.

— Слухайте, хлопче, не ображайтеся на мене, але це так. Ви вражені смертю друга, ви не вірите, що він міг отак, сам, піти од вас. Ви шукаєте помсти, щоб стало трохи легше. Але тут нічого не говорить на користь помсти. Навіть дзвінки, пояснення яким є. Так, хтось шукав у квартирі. Хтось приспав собак. Але це могли бути звичайні злодії, які підстерегли від'їзд вашого друга і скористалися з нього.

— Вони шукали книгу.

— Можливо. Але навіть якщо це так, навіть якщо вони туманно знали про таємницю, яку ви відкрили, навіть якщо вони й ви зіткнулися на одному шляху до неї, — це не стосується смерті Пташинського. Це випадок, збіг обставин. Повірте, експертиза була дуже старанна. Про це поклопоталися, повірте мені. У нього було страшенно хворе серце. Він міг прожити ще роки, а міг і померти кожного дня. І тому Щука, мабуть, далі вестиме слідство у справі злому, але нікому з них нема діла до того, що сьогодні відкрили ви.

Закурив.

— Ну як вам пояснити? Ну от є відомості, що в Кладно десь захований архів айнзацштабу. Знаєте, що це таке?

— Знаю. Відомство Розенберга. Грабунок коштовностей.

— Правильно. Закопав якийсь Франц Керн з іншими. Оце справа людей, яких я колись добре знав. А події майже чотирьохсотлітньої давнини — це справа не наша. Ти б ще попросив розслідувати справу вбивства Наполеона.

— І попросив би. Робили ж аналіз його волосся на миш'як. В сучасній слідчій лабораторії. Виявили: був отруєний.

— Ну, таку послугу і я тобі можу зробити. Що тобі треба?

— Зробити аналіз чорнила. Продивитися книгу в інфрачервоному промінні. Ну й інше там. Повний огляд.

— Це — чому не зроблю. По-дружньому. Чому не допомогти? Та й взагалі цікаво. А решта — ти відкрив, ти й роби. Пам'ятаєш, як ти справу Достоєвської-Карлович відновлював та розплутував? Тільки для цікавості мені розповідав. І тут те саме. Ну, логічно, якщо хочеш, будемо обдумувати разом. Гімнастика для мозку. Ну, хіба що юридичну пораду Щука може дати, але ж… Ти про юриспруденцію того часу більше знаєш. Право страшенно змінюється. І розплутуй. Сам. То й тут плавай сам. Не шукай допомоги. Тут дай бог Щуці зі своїми документами та знахідками впоратися.

Підлив мені:

— Цікава для тебе штука. Просто «острів скарбів». А як щодо тих крапок. Ну, 9с, 20в… Невже і лічильна машина тут нічого б не зробила?

— А що вона зробить? Найпростіший приклад: «Вова — дурень». 1н, 1д і т. д. Перебрала варіанти і видала, та й чомусь по-російськи: «На дурь, Вова». Я не можу їх, варіанти, перебрати, ну і в неї така сама логіка. Та в людини взагалі цей процес кращий, тільки що йде повільніше.

— Мало втішає, — сказав Хилинський.

— Вона видасть усі варіанти, які мають хоч якийсь сенс, сотні тисяч, але вибір зробити не зможе. У неї формальна логіка. Тому людина заздалегідь відмовляється від таких задач.

— Зрозуміло, — сказав Хилинський, — виходить, свідоме визнання розумового банкрутства. Неспроможності дізнатися.

— Дурниці, — сказав я. — Відмова заздалегідь — не свідчення безсилля людської логіки. Людина може зробити правильний висновок на підставі далеко не повної інформації. І може завчасно передбачити, що ніяка інформація не дасть можливості зробити висновок. І ця відмова заздалегідь від нерозв'язної задачі не свідчення безсилля, а свідчення всемогутньої сили людської логіки.

— Що ж, бийте на всемогутність. Признатися, трохи заздрю.

— Ну от, — сказав я, — зараз піду висипатися.

— «Разбуди, когда раскинет ветви по-весеннему наш старый сад», — похмуро сказав він.

За вікнами була набридлива квітнева сльота.

… Я відчинив двері і одразу відчув, що в квартирі хтось є. Скинув черевики і пройшов у кабінет. Так і є: солодкуватий сигаретний дух.

На канапі, підібравши під себе красиві ноги, сиділа і гріла руками ступні жінка.

— Зоя?

— Ага. Ти не чекав?..

— Давно?

— Бачиш, тільки-но зайшла. Ноги задубіли.

Я приніс з комірчини халат і накинув їй на ноги.

— Дякую. Я стільки ходила по цій сльоті. Стільки ходила. Дивний був у неї вигляд. Ніби накапала в очі беладонни.

Зіниці великі-великі, нерухомі. Губи білі, ніби вона прикусила їх. Я спочатку був злякався.

— Що з тобою?

— Нічого. Ти хочеш запитати, чому я тут? Ти бачиш, приповзла. Знаєш, як не дуже розумні собаки. Я тільки щоб віддати тобі ключ. Он він, на столику.

— А я про нього й забув, — щиро сказав я. — Їсти хочеш? Випити?

— Нічого цього не треба.

Вона замовкла.

— Слухай, — сказав я, — говорив же я тобі, киньмо це. Залишайся — і все. Тільки щиро — чуєш? — щиро все скажемо йому.

— Та ні, — майже беззвучно сказала вона. — Права не маємо. Права не маю. Обман. Ні на що я більше не маю права. Не маю.

— Облиш ти себе катувати, — кинув я. — Ну, сталося, ну, казна-що. Покінчимо з цим, та й годі.

— Не казна-що, — сказала вона. — Я й прийшла, щоб закінчити. Більше не прийду. Подивлюсь ось тільки і… Байдуже, ти скоро забудеш, що сталося. І ти мене жорстоко не суди.

— Та я й не думаю, — всміхнувся я. — Ну, давай вип'ємо трохи «немішаного кадара».

— Давай, — усміхнулась вона вологими очима. —