Емілі Локхарт - Ми були брехунами

найкращий спосіб розпочати розмову.

Раптом він дістається місця, де я сиджу, за три великі кроки.

— Ти дуже-дуже вродлива, Кейді.

— Це через місячне сяйво. Додає краси всім дівчатам.

— Я завжди вважав і вважатиму тебе вродливою.

На тлі місяця видно лише його силует.

— У тебе є хлопець у Вермонті?

Звичайно ж, ні. Окрім нього, у мене ніколи не було хлопців.

— Мого хлопця звати Перкосет, — відповідаю я. — Ми дуже близькі. Минулого літа він навіть їздив зі мною до Європи.

— Боже.

Ґет дратується. Встає і знову йде до краю даху.

— Жартую.

Ґет повертається.

— Ти сказала, що нам не слід тебе жаліти.

— Так.

— А тепер видаєш отакі фразочки. «Мого хлопця звати Перкосет». Чи «Я роздивлялася блакитний італійський унітаз». І стає очевидно, що ти хочеш, аби всі тебе жаліли. І ми жаліли б, я жалів би, та ти навіть не уявляєш, як тобі пощастило.

Я червонію. Він має рацію.

Я хочу, щоб люди мене жаліли.

І не хочу.

І хочу.

І не хочу.

— Пробач.

— Гарріс відправив тебе до Європи на два місяці. Думаєш, він коли-небудь відправить Джонні чи Міррен? Ні. І вже точно не мене. Просто подумай, перш ніж скаржитися на речі, про які інші мріють.

Мене пересмикує.

— Дідусь відправив мене до Європи?

— О, не починай, — каже Ґет із гіркотою в голосі. — Ти що, справді думала, що подорож оплатив твій батько?

Тієї ж миті я усвідомлюю, що він каже правду.

Звичайно ж, батько не платив за подорож. Він би ніяк не зміг. Викладачі коледжів не літають першим класом і не живуть у п’ятизіркових готелях.

Я так звикла до завжди повних комор на Бічвуді, до численних моторних човнів і персоналу, який безмовно смажить стейки і пере білизну, що навіть не думала про те, звідки взялися гроші на подорож.

Дідусь відправив мене до Європи. Навіщо?

Чому мама не поїхала зі мною, якщо то був подарунок дідуся? І чому тато взагалі прийняв його гроші?

— Перед тобою відкривається життя з купою можливостей, — каже Ґет. — Мене просто бісить, коли ти намагаєшся викликати співчуття.

Ґет, мій Ґет.

Він має рацію. Справді.

Але він також не розуміє дечого.

— Я знаю, мене ніхто не б’є, — кажу я, раптом відчуваючи, ніби виправдовуюся. — Знаю, що в мене купа грошей і гарна освіта. Їжа на столі. Я не вмираю від раку. Багато хто має гірше життя, ніж у мене. І я знаю, що мені пощастило побувати в Європі. Я не маю скаржитися і бути невдячною.

— Гаразд.

— Але послухай. Ти не знаєш, що це за біль. Не уявляєш. Це справді боляче. — Я кажу це і відчуваю, як сльоза біжить моїм обличчям, хоча я не схлипую. — Часом це дуже важко пережити. Багато разів я бажала радше померти, справді бажала, просто щоб біль припинився.

— Не бажала, — різко обриває Ґет. — Не бажала ти померти. Не кажи цього.

— Я лише хотіла, щоб біль минув, — продовжую я. — У ті дні, коли пігулки не допомагають. Я хочу, щоб він минув, і я зробила б що завгодно — справді що завгодно, — якби напевне знала, що це позбавить мене болю.

Запала тиша. Він іде до краю даху, відвернувшись від мене.

— І що ти тоді робиш? Коли так болить.

— Нічого. Я лежу, і чекаю, і нагадую собі знов і знов, що біль не триватиме вічно. Буде новий день, а після нього ще один. І одного дня я встану, і поснідаю, і знову почуватимуся добре.

— Іншого дня?

— Так.

Тепер він обертається і долає дах за два кроки. Раптом його руки обіймають мене, і ми міцно тримаємо одне одного.

Він трохи тремтить і цілує мою шию холодними губами. Отак ми й застигаємо, на хвилину чи дві, в руках одне одного,

і здається, що цілий Всесвіт змінюється,

і я знаю, що вся злість, яку ми відчували, розвіялася.

Ґет цілує мене в губи і торкається моєї щоки. Я кохаю його.

Я завжди його кохала.

Ми лишаємося на даху надовго. Назавжди.

50

MІРРЕН ПОЧУВАЄТЬСЯ ПОГАНО дедалі частіше. Вона пізно прокидається, фарбує нігті, засмагає, роздивляється зображення африканських пейзажів на великому журнальному столику. Але вона навідріз відмовляється пірнати з маскою і трубкою. Плавати на вітрильнику. Грати в теніс чи їхати до Едгартауна.

Я приношу їй з Нового Клермонту цукерки «морські камінці». Міррен вони подобаються.

Сьогодні ми з нею лежимо на маленькому пляжі. Читаємо журнали, які я поцупила в близнючок, і їмо бебі-моркву. Міррен у навушниках. Вона знов і знов слухає ту саму пісню на моєму айфоні.

Нашу молодість змарновано.

Але ми не витратимо її даремне.

Запам’ятай моє ім’я.

Тому що ми творимо історію.

На-на-на-на-на-на-на.

Я ШТУРХАЮ МІРРЕН МОРКВОЮ.

— Що?

— Припини співати, інакше я за себе не відповідаю.

Міррен повертається до мене із серйозним виразом обличчя. Витягає навушники.

— Можна я скажу тобі дещо, Кейді?

— Звісно.

— Про вас із Ґетом. Я чула, як ви вдвох спускалися сходами учора.

— І що?

— Я думаю, тобі краще дати йому спокій.

— Що?

— Це погано скінчиться і все зіпсує.

— Я кохаю його, — кажу я. — Ти знаєш, що я завжди його кохала.

— Ти ускладнюєш йому життя. А воно і так непросте. Ти зробиш йому боляче.

— Це неправда. Скоріше він зробить боляче мені.

— Це також можливо. Це не дуже добра ідея — вам бути разом.

— Хіба ти не бачиш, що я радше відчуватиму біль, ніж віддалятимуся від нього? — кажу я, підводячись. — Краще я мільйон разів ризикну жити, хай це навіть погано закінчиться, ніж лишатимусь у коконі, у якому існувала протягом останніх двох років. Він дуже малий, Міррен. Я та мама. Я та мої ліки. Я та мій біль. Я більше не хочу бути в ньому.

Западає тиша.

— Я ніколи не зустрічалася з хлопцем, — виривається у Міррен.

Я дивлюся їй у вічі. Вони сповнені сліз.

— А як же Дрейк Лоґґергед? Як же жовті троянди та статеві стосунки? — питаю я.

Вона опускає очі.

— Я збрехала.

— Навіщо?

— Знаєш, коли приїздиш на Бічвуд, тут інший світ. Ти не зобов’язаний бути тим, хто ти вдома. Ти можеш бути кимось іншим, кращим, напевне.

Я киваю.

— Я помітила, як поводився Ґет у перший день твого повернення. Він дивився на тебе так, ніби ти була найяскравішою планетою галактики.

— Справді?

— Я теж хотіла, щоб на мене так хтось дивився, Кейді. І я ніби й не збиралася, але збрехала. Пробач.

Я не знаю, що сказати. Глибоко вдихаю.

Міррен перериває мене:

— От тільки не треба так зітхати, добре? Нічого трагічного. Нічого трагічного в тому, що в мене ніколи не було хлопця. Нічого трагічного в тому, що мене ніхто не кохав. З цим цілком можна жити.

Мамин голос долинає