Джеймс Паттерсон - Помилка

на дзвінки не відповідаєш? — спитав Майк, допомагаючи мені підвестися. — Щойно ми дізналися від нашого інформатора, що братики-Ордонеси наразі перебувають у себе в клубі. Тому вирішили заскочити за тобою. Марут і Прайс чекають на нас у мікроавтобусі.

Майк зчистив землю з моїх рук так, наче я була неслухняна дівчинка, що бавилась у багнюці, і в цей момент її застав татусь.

— Багатолітніми рослинами вам доведеться зайнятися дещо пізніше, Марто Стюарт,[9] — пожартував мій напарник. Він був явно заведений від передчуття важливих подій. — А зараз саме час схопити за сраку тих, хто наважується вбивати поліціянтів.

Розділ 48

Мікроавтобус, на якому працівники антинаркотичного відділка їздили на стеження, був замаскований під авто компанії, що займалася ремонтом водогонів. Умостившись у ньому на задньому сидінні, я уважно роздивлялася чорно-білі світлини братів-Ордонесів, які Майк захопив із собою. Марк, що служив пілотом, був на рік старший за свого брата Віктора, але ці рябі молодики з холодними непривітними очима запросто могли зійти за близнюків.

Я повернула фото Майкові, котрий сидів, скоцюрбившись, біля мене. На ньому був кевларовий захисний костюм, а до грудей він притискав скорострільний автомат. На мені теж було куленепробивне причандалля, яке важким тягарем тиснуло на спину та плечі. А може, то давив мене тягар усвідомлюваної провини?

— Ну й мармизи! Справжнісінькі вбивці, — тільки й спромоглася вичавити з себе я.

— А ти помітила, який Віктор високий та худорлявий? Десь футів із шість, не менше. Прекрасно підходить під той опис, що дала нам Амелія Фелпс. Майже ідеально. Це він убив Скотта, Лорін, точно він. Наш клієнт — однозначно. П'ятнадцять років тому він ледь не вбив копа, а зараз відігрався на Скоттові, сучий син. Це він убив його, нутром відчуваю.

Я подивилась на свого напарника. У його очах блиснув недобрий злостивий вогник.

— Ці двоє виблядків незабаром пошкодують, що їхня мати не задушила їх відразу після народження, — прошепотів Майк.

Я поправила рукою волосся та вкотре пригадала, що його батько загинув під час виконання службових обов'язків. І ось ми їдемо на затримання двох типів, які здогадно застрелили поліціянта. «А чи правильно ми зараз робимо?» — раптом засумнівалася я. Скоріш за все, неправильно.

— Приїхали, — гукнув Траґан, пригальмовуючи автобус. — Пані та панове, по конях!

У замкненому просторі мікроавтобуса розповсюдився сильний запах із металічним присмаком. Мабуть, так пахне адреналін. Або ж тестостерон. Події розгортались аж надто швидко. Клацання зброї відлунило від голих сталевих стінок автомобіля.

Ми припаркувалися на 141-й Іст-стрит десь неподалік Віліс-авеню. «Будівельний бум на Мангеттені явно буде поширюватися саме в цьому напрямку», — подумала я, дивлячись на зарослі бур'янами ділянки землі та старі занепалі будівлі.

Мені кортіло бодай якось відволіктися від того, що мало зараз початися.

Потойбіч вулиці вітер приліпив уривок мексиканської газети «Ель діаріо» до бампера «кадилака-ескалада», від якого зостався лише скелетоподібний каркас. Єдиними більш-менш цілісними спорудами були тут багатоквартирні будинки за сталевою стрічкою річки Гарлем.

Траґан показав на обшарпаний чотириповерховий будинок — древній і без ліфта. Він розташовувався на відстані півкварталу від нашого мікроавтобуса.

— Оце і є клуб — об'єкт нашої атаки.

«Клуб? Який іще клуб?» — розгублено подумала я. «Об'єкт», на котрий показував Траґан, являв собою двійко сталевих, розписаних графіті жалюзі обабіч темного під'їзду, що скидався на вхід до крамниці, над якою не було вивіски. Вікна ж горішніх поверхів зяяли пусткою. Їхні чорні отвори свідчили не лише про брак рам і скла, а й про відсутність людей.

Траґан побачив мій спантеличений погляд.

— То ти ще не бачила інтер’єру цього закладу, — зауважив він, похмуро похитавши головою. — Усередині — зовсім інший світ.

Потім Траґан витяг мобільник і набрав номер. За кілька секунд він невдоволено поцокав язиком і натиснув на кнопку.

— От бісова інформаторка, — просичав він. — Не відповідає.

— А хіба вона жінка?

— Звісно, що жінка, — відповів детектив Марут. — Марк Ордонес спав із нею, а потім кинув і знайшов собі іншу пасію. Не буває кращої інформаторки, аніж скривджена жінка.

— Коли ти востаннє виходив з нею на зв'язок? — спитала я.

— Якраз перед тим, як ми заїхали по тебе, — відповів Траґан і від нетерплячки став покусувати кінчик антени своєї рації. — Я хотів швидко вломитися крізь парадний вхід і всіх присутніх там покласти на підлогу. Але тепер сумніваюся. Інформаторка сказала, що в клубі повно народу. Ми не можемо ризикувати і своїми, і чужими життями, якщо достеменно не знатимемо, що брати Ордонеси наразі перебувають у клубі. Якщо ж вони справді там, то будемо атакувати — попри будь-що!

— Стривай, не жени коней, — сказала я. — А де наш спецзагін? Хіба ж не за це вони платню одержують? Може, нехай вони виконують це завдання?

— Скотт був нам як брат, — похмуро й урочисто відповів Хуонґ, злобно блиснувши чорними, як вуглини, очима. — Тому ця операція — наша внутрішня сімейна справа.

Боже милостивий! Мені не сподобалась ні ця фраза, ні тон, яким її було сказано. Я навіть відчула страх перед своїми ж колегами. Ці хлопці були надто заведені й діяли на самих лишень емоціях. Наша операція почала скидатися радше на приготування до бою, аніж до звичайного рутинного затримання. Чому ж ніхто з начальства не потурбувався про усунення від цієї справи людей, емоційно заангажованих? Я відчула, що слід негайно розрядити напружену атмосферу.

— Невже там і справді купа людей? Не може бути, — сказала я, недовірливо уп'явшись очима в поодинокий старий будинок. — Уже дев'ята ранку. Вони мали порозходитися.

Тадей блиснув своїм золотим зубом. Принаймні мені так здалося.

— Дівчинко, декому з відвідувачів хочеться, щоб вечірка ніколи не закінчувалась, — зазначив він, заганяючи набої в барабан свого десятиміліметрового «сміт-енд-вессона».

— Стривайте. Треба піти на розвідку, — втрутився в розмову Марут. — Якщо ці типи дійсно вбили Скотта, то вони будуть суперобережними стосовно кожного, хто здасться їм підозрілим. Ми всі тут займалися спостереженням. Хтозна, може, вони нас уже вирахували.

— Маю ідею, — озвалася я.

Мій погляд упав на клуб. Він справді виглядав загрозливо, як унутрішньо-міський вхід до пекла. Але це мої хитрощі й нещирість привели нас усіх сюди. Тієї миті я себе ненавиділа. «Якщо когось поранять чи вб'ють, я цього не переживу», — подумала я.

— Пошліть туди мене, — запропонувала я.

— І не подумаю, — похитав головою Траґан.

— Ти що, схибнулась? — озвався Майк. — Нема й мови про те, щоб ти пішла в те лігво сама. Туди піду я.

Я пильно глянула у вічі своєму напарникові. Вони світилися рішучістю. Він і справді це зробить. Я