Джозеф Хеллер - Пастка-22

найменше — бундючному пишновусому полковнику, який був головою Дисциплінарної комісії і кинувся з риком на Клевінджера, щойно той боязкими кроками увійшов у кімнату, щоб спростувати звинувачення, які висунув проти нього лейтенант Шайскопф. Полковник вдарив кулаком по столі і, забивши собі руку, так розлютився на Клевінджера, що вдарив кулаком по столі ще сильніше, а тому ще більше забив собі руку. Лейтенант Шайскопф міцно зціпив вуста і вирячився на Клевінджера, нажаханий тим поганим враженням, яке справляв Клевінджер.

— Вже через шістдесят днів ти будеш битися з Біллі Петролле[7], — рикнув пишновусий полковник. — І думаєш, що це такі собі жартики.

— Я не думаю, що це жартики, сер, — відповів Клевінджер.

— Не перебивайте.

— Так, сер.

— І кажіть «сер», коли перебиваєте, — наказав майор Меткаф.

— Так, сер.

— Хіба вам щойно не наказали не перебивати? — холодно запитав Меткаф.

— Але я не перебивав, сер, — запротестував Клевінджер.

— Ні. Але й «сер» не сказали. Додайте це до звинувачень, — наказав майор Меткаф капралові, який умів стенографувати. — Не звертається «сер» до старших офіцерів, коли їх не перебиває.

— Меткафе, — сказав полковник, — ви бовдур. Вам це відомо?

Майор Меткаф насилу ковтнув слину.

— Так, сер.

— Тоді стуліть свою брудну пельку. Верзете дурниці.

У Дисциплінарній комісії було три члени: бундючний полковник з пишними вусами, лейтенант Шайскопф і майор Меткаф, який намагався виробити собі сталевий погляд. Як член Дисциплінарної комісії, лейтенант Шайскопф був одним із суддів, які мали оцінити вагомість звинувачень, висунутих проти Клевінджера прокурором. Лейтенант Шайскопф був також і прокурором. Клевінджер мав офіцера, який його захищав. Тим офіцером, який мав його захищати, був лейтенант Шайскопф. Усе це дуже спантеличувало Клевінджера, який затремтів від жаху, коли полковник зірвався на ноги, мов гігантський вогняний стовп, погрожуючи розірвати на шмаття його смердюче, боягузливе тіло. Нещодавно, маршуючи на заняття, він спіткнувся; наступного дня його офіційно засудили за «самовільний вихід зі строю, погрозу фізичним насильством, аморальну поведінку, ледарство, державну зраду, провокації, розумування, слухання класичної музики тощо». Одне слово, його звинуватили за всіма можливими статтями, і ось він стоїть переляканий перед бундючним полковником, який знову ричить, що через шістдесят днів Клевінджер буде воювати з Біллі Петролле, і допитується, чи йому більше сподобається, коли його визнають непридатним і відправлять на Соломонові острови ховати трупи. Клевінджер ввічливо відповів, що йому б це не сподобалося; будучи йолопом, він радше сам став би трупом, ніж ховав інших. Полковник раптово заспокоївся і сів, уважний і вкрадливо люб’язний.

— Що ви мали на увазі,—запитав він повільно, — коли сказали, що ми не можемо вас покарати?

— Коли, сер?

— Я ставлю запитання. А ви відповідаєте.

— Так, сер. Я...

— Чи ви думаєте, що вас викликали, щоб ви ставили запитання, а я на них відповідав?

— Ні, сер. Я...

— Навіщо ми вас викликали?

— Щоб я відповідав на запитання.

— Маєте рацію, чорт забирай, — гаркнув полковник. — А тепер відповідайте на мої запитання, поки я не проломив вашої довбаної макітри. То що в біса ви мали на увазі, заявивши, що ми не можемо вас покарати?

— Я ніколи такого не заявляв, сер.

— Голосніше, будь ласка. Я не почув.

— Так, сер. Я...

— Голосніше, будь ласка. Він не почув.

— Так, сер. Я...

— Меткафе.

— Слухаю?

— Хіба я не наказував вам стулити свою дурну пельку?

— Так, сер.

— Тоді стуліть свою дурну пельку, коли наказую стулити дурну пельку. Розумієте? Голосніше, будь ласка. Я не почув.

— Так, сер. Я...

— Меткафе, це на вашу ногу я наступив?

— Ні, сер. Мабуть, це нога лейтенанта Шайскопфа.

— Це не моя нога, — відказав лейтенант Шайскопф.

— Може, справді моя нога, — мовив майор Меткаф.

— Приберіть.

— Так, сер. Спочатку ви маєте прибрати свою ногу, полковнику. Вона притиснула мою.

— Ви наказуєте мені прибрати свою ногу?

— Ні, сер. О ні, сер.

— Тоді приберіть свою ногу і стуліть дурну пельку. Голосніше, будь ласка. Я не почув.

— Так, сер. Я сказав, що я ніколи не заявляв, що ви не можете мене покарати.

— То що в біса ви мелете?

— Я відповідаю на ваше запитання, сер.

— Яке запитання?

— «То що в біса ви мали на увазі, заявивши, що ми не можемо вас покарати?» — прочитав із записника капрал, який вмів стенографувати.

— Гаразд, — сказав полковник. — То що в біса ви мали на увазі?

— Я не заявляв, що ви не можете мене покарати.

— Коли? — запитав полковник.

— Коли що, сер?

— Тепер ви знову ставите мені запитання.

— Вибачте, сер. Боюсь, я не розумію вашого питання.

— Коли ви не казали, що ми не можемо вас покарати? Хіба не зрозуміле запитання?

— Ні, сер. Я не розумію.

— Ви щойно нам це сказали. Тепер уже можете відповісти на запитання.

— Але як мені на нього відповісти?

— Ось іще одне запитання мені поставили.

— Вибачте, сер. Але я не знаю, як на нього відповісти. Я ніколи не казав, що ви не можете мене покарати.

— Тепер ви нам розказуєте, що ви цього не казали. А я запитуюся, коли ви цього не казали.

Клевінджер глибоко зітхнув.

— Я завжди не казав, що ви не можете мене покарати, сер.

— Оце вже краще, містере Клевінджер, хоча це відверта брехня. Минулого вечора у вбиральні. Хіба ви не нашіптували цьому смердючому сучому синові, котрого ми не терпимо, що ми не можемо вас покарати? Як його звуть?

— Йосаріан, сер, — сказав лейтенант Шайскопф.

— Так, Йосаріан. Правильно. Йосаріан. Йосаріан? Його так звуть? Йосаріан? Що це за прізвище таке, Йосаріан?

Лейтенант Шайскопф мав відповідь напоготові.

— Це прізвище Йосаріана, сер, — пояснив він.

— Гаразд, нехай так. То хіба ви не нашіптували Йосаріану, що ми не можемо вас покарати?

— О ні, сер. Я прошепотів йому, що ви не можете мене звинуватити...

— Можливо, я дурень, — перебив полковник, — але я не бачу різниці. Напевно, я таки справді дурень, бо різниці я не бачу.

— М...

— Ви язикатий сучий син, чуєте? Ніхто не просить ніяких пояснень, а ви даєте мені пояснення. Я стверджую факт, а не прошу пояснень.