Дебора Харкнесс - Сповідь відьом. Тінь ночі

тому в її словах є певна рація, — погодився Хенкок, зайнявшись своєю накидкою. Струсивши з неї воду, він накинув її на сусіднє крісло, вивільнивши у зимне повітря запах весняної трави.

— Хто ці люди, Метью? — пошепки спитала я, підходячи ближче, щоб краще роздивитися прибулих. Він обернувся і взяв мене за плечі, щоб я залишалася там, де й була.

— Вони — мої друзі, — відповів мій чоловік, але його відчутне внутрішнє напруження змусило мене засумніватися в правдивості його слів.

— Ну-ну. Вона — явно не привид, — сказав Хенкок, зазираючи Метью за плече — і моя плоть обернулася на кригу.

Ясна річ, Хенкок та Гелоуглас були вампірами. Бо які інші створіння мали б такі велетенські габарити і таку кровожерну зовнішність?

— І вона не з Честера, це однозначно, — задумливо мовив Гелоуглас. — Вона завжди так яскраво блимкотить?

Хоча це слово й було незвичним, але в його значенні сумніватися не доводилося. Значить, я знову мерехтіла. Часом це траплялося, коли я гнівалася або зосереджувалася на якійсь проблемі. То було іще одним знайомим проявом відьмацьких здібностей, і вампіри з їхнім надприродно гострим зором легко помічали це слабке світіння. Відчувши себе не в своїй тарілці, я знову сховалася за Метью.

— Цей номер не пройде, пані. Наш слух так само гострий, як і ваш зір. І ми чуємо, як ваша відьмина кров виспівує, наче пташка. — Похмуро зсунувши свої кущасті брови, Хенкок кисло поглянув на свого напарника. — Біда завжди подорожує в компанії з жінками.

— Біда — вона не дурепа. Якби я мав можливість вибирати, то залюбки подорожував би з якоюсь жінкою, а не з тобою, — відказав русявий воїн і звернувся до Метью: — День був довгий і важкий, Хенкок намуляв свою дупу в сідлі й страшенно зголоднів. Якщо ти швидко не поясниш, чому в твоєму домі з’явилася відьма, то я не впевнений за її подальшу безпеку.

— Напевне, це має якийсь зв’язок із Бервіком, — заявив Хенкок. — От бісові відьми. Завжди каламутять воду.

Від слова «Бервік» мій пульс пришвидшився. Я пригадала цю назву. Із нею було пов’язане одне з найвідоміших відьомських судилищ на Британських островах.

Я понишпорила в пам’яті, шукаючи дати. Напевне, той суд відбувся задовго до чи після 1590 року, інакше Метью не вибрав би цього відрізка часу для нашої подорожі в минуле. Але наступні слова Хенкока виштовхнули з моєї голови всі думки, хронологію та історію.

— Із Бервіком або з якимось новим завданням, яке Метью отримав від Конгрегації і яке він хоче виконати нашими руками.

— Конгрегація? — Марлоу звузив очі й підозріло поглянув на Метью. — Значить, це правда? Значить, ти — один із її таємничих представників?

— Звісно, що правда! А як ти гадаєш — завдяки кому ти іще не висиш на гілляці, мій шановний Марлоу? — Хенкок окинув поглядом кімнату. — Тут є що-небудь попити, окрім вина? Терпіти не можу оці твої французькі замашки, Метью! Чим тобі ель не подобається?

— Припини, Дейві, — стиха мовив Гелоуглас своєму приятелеві, не зводячи очей з Метью.

І я теж не зводила з нього очей, із жахливою ясністю усвідомлюючи правду.

— Скажи мені, що це не так, що ти — не член Конгрегації, — прошепотіла я. — Скажи, що ти не приховав це від мене.

— Я не можу тобі цього сказати, — відрізав Метью. — Я обіцяв, що будуть таємниці, але не буде брехні, пам’ятаєш?

Мені стало зле. У 1590 році Метью був членом Конгрегації, а Конгрегація була нашим ворогом.

— А Бервік? Ти ж казав, що мені не загрожуватиме небезпека стати жертвою полювання на відьом?

— Ніщо з того, що відбувається в Бервіку, не матиме до нас жодного стосунку, — запевнив мене Метью.

— А що сталося в Бервіку? — з тривогою в голосі спитав Волтер.

— Перед тим як ми виїхали з Честера, прийшла новина з Шотландії. Перед Днем усіх святих у маленькому селі на схід від Единбурга відбулося величезне зібрання відьом, — пояснив Хенкок. — І там знову йшлося про отой гігантський шторм, який здійняли голландські відьми влітку цього року, та про стовпи морської води, що провістили прихід істоти зі страхітливою міццю.

— Влада оточила й упіймала десятки бідолах, — продовжив Гелоуглас, і досі не зводячи своїх арктично-блакитних очей з Метью. — Звідниця з міста Кіт, така собі вдовиця Семпсон, чекає в темниці Голіруд Пелес на допит, який має влаштувати їй король. Хтозна, скількох іще спіткає її доля, перш ніж все це скінчиться?

— Не допит, а тортури, — пробурмотів Хенкок. — Кажуть, що на ту жінку начепили відьомську вуздечку, щоб вона більше не мала змоги наслати закляття на його величність; її прикували ланцюгом до стіни й тримають без харчів та питва.

Я різко опустилася в крісло.

— Значить, це одна з обвинувачуваних? — спитав Гелоуглас, звертаючись до Метью. — Хотілося б, щоб ти відповів мені так, як оцій відьмі: таємниці, але не брехні.

Метью відповів лише після тривалої паузи.

— Діана — моя дружина, Гелоугласе.

— Ти покинув нас у Честері заради якоїсь жінки? — із жахом у голосі спитав Хенкок. — Але ж ми мали зробити роботу!

— Ти маєш звичку безпомилково хапатися за палицю не з того боку, Дейві, — сказав Гелоуглас, переводячи на мене погляд. — Кажеш, твоя дружина? — обережно спитався він. — Наскільки я розумію, ти вигадав про шлюб для того, щоб задовольнити допитливість звичайних людей і пояснити її присутність у твоєму домі, поки Конгрегація вирішує її долю?

— Вона не лише моя дружина, — зізнався Метью, — вона — моя пара.

Вампіри парувалися на все життя, якщо їх спонукала до цього інстинктивно виникаюча комбінація з симпатії, прив’язаності, пристрасного бажання та сексуального потягу. Й узи, утворені в результаті такого сполучення, могла розірвати лише смерть. Вампіри могли одружуватися багато разів, але більшість із них парувалися лише один раз у житті.

Гелоуглас вилаявся, але лайка потонула в здивованих вигуках його напарника.

— А його святість заявив, що доба чудес минулася, — скрикнув Хенкок удавано радісним голосом. — Нарешті Метью де Клермон знайшов собі пару. Але не звичайну непоказну жінку й не належним чином вишколену жінку-вампіра, яка добре знає своє місце. Такі нашому Метью не підходять. Якщо він уже