Шодерло де Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

відмовити, але, звиклий до того, щоб відчувати самі тільки бажання і віддаватися лише тим із них, які заохочує надія, я не знав мук справжньої любові.

Ви були свідком наполегливих прохань і умовлянь пані де Розмонд, що бажала утримати мене на деякий час. Я вже провів один день у вашому товаристві; проте я поступився, або ж мені здавалося, що я поступився лише природному і законному прагненню виявити увагу шанованій мною родичці. Спосіб життя, який ми тут вели, певна річ, дуже відрізнявся від звичного для мене. Проте я без ніяких зусиль пристосувався до нього, і, не намагаючись розібратися в причинах зміни, що сталася в мені, я знову ж таки приписував її лише легкості свого характеру, про яку, здається, вам уже говорив.

На нещастя (але чому це мусило бути нещастям?), ближче познайомившись із вами, я незабаром зрозумів, що чарівливий образ, що вразив мене спочатку, був найменшим із ваших достоїнств: ангельська душа ваша здивувала, підкорила мою душу. Я захоплювався красою, я почав поклонятися доброчесності. Не претендуючи на володіння вами, я прагнув вас заслужити. Просячи вашої поблажливості за минуле, я мріяв про співчуття на майбутнє. Я шукав його у ваших розмовах, підстерігав у погляді, в цьому погляді, що виділяв отруту тим згубніше, що виливалася вона не навмисно, а приймалася мною без усякої підозри.

Тоді й пізнав я любов. Але який далекий був я від того, щоб на це скаржитися! Твердо вирішивши накласти на неї печать мовчання, я без побоювань і нестримно віддався цьому солодкому почуттю. З кожним днем влада його наді мною збільшувалася. Незабаром радість бачити вас перетворилася для мене на необхідність. Варто було вам на мить віддалитись, і серце моє стискала туга; від звуку кроків, що сповіщали мені про ваше повернення, воно радісно тремтіло. Я існував лише завдяки вам і для вас. І все-таки, – закликаю вас же у свідки – посеред жвавих ігор або в запалі бесіди про речі значні чи вирвалось у мене коли-небудь хоч одне слово, яке видавало б таємницю мого серця?

Нарешті настав день, що поклав початок моєму нещастю, і з волі якогось незбагненного фатуму сигналом для нього став великодушний вчинок. Так, добродійко, саме серед бідняків, яким я надав допомогу, ви, піддавшись благородній чутливості, яка прикрашає саму красу і робить іще дорогоціннішою доброчесність, ви остаточно збентежили серце, і без того сп’яніле із нестримної любові. Можливо, ви пригадаєте, яка заклопотаність охопила мене після повернення? Та ба! Я намагався боротися з потягом, який ставав уже сильнішим за мене.

Після того, як сили мої вже вичерпалися в нерівній боротьбі, випадок, якого не можна було передбачити, залишив мене наодинці з вами. Тут – признаюся в цьому – я піддався спокусі. Переповнене серце моє не змогло стримати розмов і сліз. Але хіба це злочин? А якщо й так, то хіба я недостатньо покараний за нього жорстокими муками, які змагають мене?

Знищуваний безнадійною любов’ю, я благаю вас про жалість, а у відповідь отримую ненависть. У мене немає іншого щастя, як бачити вас, очі мої мимоволі звертаються до вас, але я тремчу при думці, що можу зустрітися з вами поглядом. Ви повергли мене в тяжкий стан: удень я стараюся не виявляти своїх мук, а ночами зазнаю їх. Ви ж у своєму незворушному спокої довідуєтеся про ці страждання лише остільки, оскільки є їх причиною, і радієте їм. І при цьому скарги виходять від вас, а виправдовуватися змушений я.

Одначе ж така, добродійко, правдива розповідь про те, що ви іменуєте моїми гріхами, і що, можливо, справедливіше було б назвати лихом. Чиста, щира любов, незмінна шанобливість, цілковита покірність – ось почуття, мені вами навіяні! Я не побоявся б повергнути їх навіть перед божеством. О ви, краще його творіння, наслідуйте його в милосерді! Подумайте про мої жорстокі муки, подумайте особливо про те, що завдяки вам розриваюся я між відчаєм і блаженством і що перше ж вимовлене вами слово назавжди вирішить мою долю.

Із ***, 23 серпня 17…

Лист 37

Від президентші де Турвель до пані де Воланж

Я підкоряюся, добродійко, порадам, які дає мені ваша дружба. Я настільки звикла керуватися в усьому вашими думками, що охоче вірю в їх незмінну правоту. Готова навіть визнати, що пан де Вальмон, мабуть, дійсно вкрай небезпечна людина, позаяк він може одночасно і прикидатися таким, яким він здається тут, і бути насправді таким, яким ви його малюєте. Хай там як, але оскільки ви наполягаєте, я відпроваджу його від себе, в усякому разі – зроблю для цього все можливе, бо частенько речі, які по суті мали б бути цілком простими, виявляються дуже морочливими.

Як і раніше, я вважаю за неможливе просити про це його тітоньку. Таке прохання стало б образливим для них обох. Не хотілося б мені й від’їжджати самій: якщо, окрім тих причин, що відносяться до пана де Турвеля, про які я вам уже говорила, мій від’їзд, що цілком можливо, роздосадує пана де Вальмона, йому ж дуже легко буде вирушити за мною до Парижа. І хіба його повернення, причиною якого я буду або постану в очах товариства, не здасться більш дивним, аніж зустріч у селі в особи, що є, як усім відомо, його родичкою і моїм другом?

Отже, мені залишається тільки одне: домогтися від нього, щоб він сам зволив поїхати. Я розумію, що запропонувати йому це досить важко. Але, оскільки він, мабуть, хоче довести мені, що в нім більше порядності, ніж усі вважають, я не зневіряюся в успіху. Я навіть не проти того, щоб спробувати це зробити і таким чином дістати можливість переконатися, чи дійсно, як він часто говорить, істинно чесні жінки не мають і ніколи не матимуть приводів скаржитися на його поведінку. Якщо він поїде, як я того бажаю, це і справді буде з уваги до мене, бо я не сумніваюся, що він хотів би провести тут більшу частину осені. Якщо на прохання моє він відповість відмовою і, виявивши упертість, залишиться, я завжди встигну сама поїхати і обіцяю вам, що зроблю це.

Ось, добродійко, здається, й усе, чого вимагала від мене ваша дружба. Поспішаю виконати ваше бажання і довести вам, що, незважаючи на гарячковість, із якою я захищала пана де Вальмона, я все ж таки