Ганна Хома - Львів. Смаколики. Різдво

до неї, — хтозна! Не відала. Лише жадібно впивалась його поглядом, жестами, ним усім. Старалась піймати всі миті присутності поруч, насолодитися кожною сповна й заховати у найпотаємніший закуточок душі, аби потім, коли його не буде поряд, — згадувати, переживати заново, насолоджуючись…

— Обіцяйте мені, що я таки втілю на полотні ваш милий образ! Дуже б того хотів… — стиха мовив, коли сиділи в одній із кав’ярень. Легенько торкнувся її вуст, аби змахнути з них крихту, що лишилась від тістечка. Рука його на мить затрималась біля її лиця. Мимоволі підвела свою, аби пересвідчитись, чи все гаразд, і ненароком доторкнулась до його руки. Аж пронизало солодким струмом, усередині все затремтіло. Це був їхній перший доторк: крадькома, мовби боячись чогось — чого? Хтозна…

— Якщо ця дивовижа реальна, то, звісно, залюбки! Мені б теж дуже хотілось того… — видихнула, не відводячи від нього очей. Цікаво, він узагалі тямить, що небайдужий їй? Чи відчуває її — теж тамоване, але таке нестримне — бажання? Їй здавалося, що вона перед ним уся мов на долоні, а душа її, переповнена почуттями до нього, — розгорнена книжка, котру легко можна прочитати…

Укотре вийшли на вулицю, морозне повітря війнуло у розпашілі лиця. Якийсь час мовчки йшли поряд. Той доторк розбурхав обох, чуттєвість заполонила ущент… Відтак щось розповідав, начебто й несуттєве, та слухала з великим інтересом — цікавило абсолютно все, що б не казав…

Вечірній зимовий Львів — особливий: фантастично чарівний, огорнений теплим сяєвом ліхтарів, ламп та ілюмінацій, котрими оздоблені фасади кав’ярень і крамничок. Сніг уже припорошив бруківку — була геть білою. І продовжував сипати з неба дрібними сніжинками, що у світлі виблискували, мов зірочки, перетворюючи все довкола у розкішну феєрію. Власне, Львів особливий і розкішний завжди, в будь-яку погоду і пору року.

Та фантастична виняткова атмосфера загострювала почуття. І вони звільнялися, намагались піймати вирáзні миті, які народжувались від присутності поруч, миті, що дарували одне одному. Вона міркувала, як же відбувається оте диво: як дві людини, будучи поряд, можуть породжували таку нестримно-шалену енергію, котра іскриться поміж ними, мовби струм. Звідки береться ота чуттєвість, що вихлюпується зсередини, поєднується в суцільний потік, русло, захлюпуючи все довкола. І насамперед — їх двох. Звідки це? Для неї те лишалось таємницею…

Вечір поволі переходив у ніч. Вулички ставали малолюдними. Кав’ярні позачинялись. Сніг уже не сипав — тільки поодинокі дрібні сніжинки пролітали час до часу, виблискуючи і потрапляючи на їхні лиця. Танучи й лишаючи по собі краплини. Мовби сльози.

Морозна ніч розчиняла в собі нездійсненні мрії, до нестерпності загострювала нестримні бажання, які обоє вже не знали, як ховати у собі. Тамувати їх ставало дедалі важче. Та чи варто тамувати, стримувати? Навіщо, який у тому сенс? Життя скороминуще… Усе так складно і водночас просто…

Зупинились коло її дворика.

— У мене теж є добра кава… — мусила сказати, інакше не пробачила б собі нерішучості.

Нічого не відповів. Мовчки взяв за руку (чому, ну чому нині зима й ті руки у пальчатках?!!) і повів у дворик.

Тієї ночі вже звертались на ти. Нарешті…

…Відчувала фізично, як торкався душі. Як узяв її в долоні, спершу лагідно притулив до свого серця, по тому відчинив у ньому потаємні дверцята й заховав усередину; там її душа й лишилась, у його теплі. І так добре їй було, так любо!.. Відчувала, як ті метелики зрештою таки вирвалися з грудей, полинули десь у піднебесся. Вириваючись — до болю розтинали єство. Та це солодкий біль. До нестерпності солодкий. Метелики мали повернутись. Згодом. Коли сплине ця жагуча ніч, а потім — і лагідний ранок… Коли його не буде поруч — лише ніжний образ… Тоді метелики повернуться, спочинуть після лету й знову поволі ворушитимуть крильцями, ніжно пестячи зсередини. На початку. А потім — коли шалено скучить, до нестерпності захоче бачити його, відчувати, торкати, пестити, кохати, любити, коли… Тоді знову шаленітимуть і битимуться крильцями, силкуючись вирватись назовні. Усе буде по тому, а нині — якими ж солодкими були його доторки… якими любими, щемливо-ніжними й шалено-пристрасними — пестощі… Наповнювалась його теплом, жагою. Наповнювалась ним — по самі вінця… Купалась у його ніжності, розкошувала у любощах… Розчинялась у ньому… у кожній шпарині його душі, у кожній клітиночці його тіла. Дарувала йому себе… всю… до крихточки… А понад ними й у їхніх душах світилося Сонце. Грілись ласкавими променями, ніжились у них, вражались їхній потужній силі й безмежжю…

Так було…

Якщо існує Рай на землі — вони його спізнали. Нечасті зустрічі занурювали у самий його епіцентр. Звільняли те, що мали всередині, творили свій маленький, а насправді величезний, навіть безмежний світ. Для когось стороннього, можливо, їхній світ виглядав звичайним чи принаймні банальним. Але ті, хто пізнає щастя удвох, знають: для них банального не існує. Бо кожна деталь, дрібничка, що поміж ними, — особлива і неповторна. Де кожен погляд, порух, дотик є інтимним і дорогим. Усе те — тремтливе, потаємне, лише поміж ними…

Що може бути більш цінним і важливим, ніж їхній світ удвох? Гостре відчуття щастя, яке пронизує обох тільки від того, що вони поряд? Ніжність і ласкавість, у якій купаються, міцно тримаючись одне за одного руками, тілами, душами, усім… І не важливо, що у ті миті відбувається поміж ними — розмови, мовчання; лише чують дихання одне одного чи ж відчувають биття сердець. Просто — разом. Просто — поруч. Просто-просто-просто… Усе так начебто просто й водночас непояснимо складно…

Часто відчувала, як у грудях щемить — так, мовби душа розкривається, аби наповнитись щастям, яке витає довкола, бринить у повітрі. Знала: це — метелики. Її метелики, котрих торкнувся і розбудив він… Без нього й не знала би про їхнє існування всередині себе.

Мріяла, аби те тривало вічно. Звісно, не щохвилини, бо від безперервної насолоди можна втратити розум. Але — щоби витало десь поряд, навідувалось до неї, до них обох оте терпке пронизливе відчуття щастя чи ж лагідне замирення, медово-солодке запаморочення чи то сп’яніння… Щоби ті метелики завше повертались до неї й неодмінно оживали щоразу…

Чи мріяв про щось подібне він? Радше просто насолоджувався митями. Бо що таке мрія? Щось дуже абстрактне і нереальне. Хіба можна відчути мрію? Помацати її? Почути? Який сенс міркувати про те, що може бути чи чого, ймовірно, не трапиться потім? Якщо ось воно: є тепер, цієї хвилини, те щастя. Треба жити ним, відчувати і не затьмарювати вражень помислами. Інакше втратиться, розгубиться…