Григорій Іванович Лешченко - Ухилянт у Канаді, Григорій Іванович Лешченко

У Канаді спочатку Удача була на боці зятя і постійно посилала йому подарунки. Пристойну роботу, житло, авто, можливість опанувати потрібну чужій країні спеціальність, стати фахівцем у своїй справі та заробляти достатньо грошей. Зять їх не оцінив, усе перевів на конфлікт. Від усього відмовився. Нищив те, що йому легко дісталося, а чимало людей витратили роки тяжкої праці, щоб отримати такі подарунки Долі. Таке враження, що зятю пороблено. Зять – один з небагатьох українських біженців, який придбав непогане японське авто за символічну платню 1 долар. Хоч, як на мене, канадцям вигідно подарувати своє стареньке авто, яке дорого утримувати, й позбавитися зайвого головного болю.       Коли біля будинку, який винаймали, стояло 2 авто - власне зятя і його службове, - то родина ледве відмовила зятя не купувати за 7 тисяч ще й третє для того, щоб справляти більший ефект на друзів і знайомих. За автомобіль потрібно щомісячно платити кілька сотень доларів страховки. А бензин, паркування, обслуговування? Коли зятя вигнали з компанії, де він мав службове авто, яке використовував для домашніх потреб, то це для сім’ї був ще один удар. Нині ми всі молимося, щоб це стареньке авто не зламалося, бо тоді навіть не знаємо, що будемо робити: ремонти дорогі, на роботу громадський транспорт не ходить, доведеться їздити на таксі, яке недешеве. Коли ламається автівка, то зять ходить автомобільними смітниками і за кілька доларів йому продають всі потрібні деталі.

Через величезні відстані без авто життя в Канаді неможливе. Не країна, а суцільні машини, кредити, посмішки.

На швидкісних трасах повно автівок, 50 кілометрів на роботу – норма, нерідко канадці по 2 – 2,5 години їдуть на роботу і стільки ж додому. Це в Європі можна на роботу їздити на велосипеді. Перше, що вражає на дорогах Канади навіть не їх якість і швидкість, а мода місцевих жителів на величезні потужні позашляховики – пікапи, яких дуже багато на дорогах і біля будинків. Рідко хто працює неподалік свого дому. Для європейців це дико звучить, але в більшості населених пунктів Канади громадський транспорт відсутній, між переважною більшістю населених пунктів Канади немає ніякого автобусного і залізничного сполучення. У Європі йшли нескінченні війни і необхідно було перекидати величезну кількість людей і техніки з одного кінця в інший, тому й створили таке прекрасне залізничне сполучення, а в Канаді ніколи таких потрясінь не було і тут усе збудовано та створено з розрахунком, що у населення мають бути власні автомобілі.

Багато канадців десятиліттями нікуди пішки не ходять – тільки на автівці! Коли додати весь час, який через необхідність долати великі відстані, канадці змушені проводити в дорозі, то в сукупності на це йде майже в кожного по кілька років життя. Хочете провести кілька років свого життя за кермом – бігом у Канаду! Щодня канадцям доводиться витрачати по кілька годин, щоб добратися на роботу, на навчання, до торговельних центрів і т.д. Авто для канадців то як другий дім. На відміну від міст в Україні з великою кількістю багатоквартирних будинків більшість канадців живе в невеличких 1- і 2-поверхових будиночках і населені пункти стрімко розростаються вшир. Будівельні компанії не зацікавлені у спорудженні багатоквартирних будинків. Набагато більше грошей можна заробити на спорудженні будиночків та продавати кожен за мільйони, бо канадці через іпотеки охоче купують житло в кредит. Через скарги мешканців на шум торговельні квартали в Канаді намагаються будувати окремо від житлових і зазвичай до крамниць, особливо великих супермаркетів, потрібно їхати кілька кілометрів. Офісні центри та підприємства розміщені не в населених пунктах, як в Україні, а біля шосе чи десь у полях. Компанії не мають автобусів, щоб привозити людей на роботу, і без власного авто до них ніяк не дістатися.

Аби продавець авто поговорив із зятем, то нізащо не продав так дешево свій автомобіль. Така вдала покупка стала можлива, бо переговори з продавцем вів не зять, який не вміє дурити клієнтів та ще й будь – яку розмову переводить на вихваляння самого себе. Канадця переконав віддати задаром своє попереднє авто знайомий зятя. Справжній професіональний торговець. Ас - казкар в Києві, а нині і в Торонто працює в автосалоні. Забиває баки мільйонерам, які щасливі від того, що купують авто в такого майстра реклами. Знайомий уміє спілкуватися з покупцями новеньких авто, обережно випитує, що збираються робити зі своїми старими автомобілями і по можливості за безцінь їх скуповує, щоб перепродати. Він має цілий список з охочих купити у нього автомобіль. Автодилер розповів канадцю про нещасного бідного друга, українського біженця, який тільки но приїхав до Канади без грошей з вагітною дружиною і двома немічними пенсіонерами. Друг рятував їх від жахливих обстрілів в Україні. Всі ці люди знаходяться в повному розпачі, а без авто в Канаді їм буде важко триматися на плаву.

На відміну від канадців та й інших українських біженців чи іммігрантів, які забули про гординю й замовчують свої статки, а то й прибідняються та просять допомоги в держави та благодійників, зять уже 3 роки розповідає про себе, як про велику та особливу людину зі славного багатого роду. Розповідь зятя може продовжуватися й кілька годин. Випадковий співрозмовник дізнається багато цікавого. Навіть після кількахвилинного спілкування з випадковими людьми (чи то супутником в електричці, чи з таксистом!) ті знають головний факт його біографії: він – онук мільйонера, заступника міністра, головного постачальника нафти в Україну, який «не носив у кишені менш як 10 тисяч радянських рублів» (тоді хліб коштував 16 копійок, котлета – 12 копійок, горілка – 3 рублі 62 копійки і т.д.), а його мама – теж мільйонер у Києві, а сам він в Україні був великим бізнесменом і заробляв по 3 мільйони на продажі комп’ютерів.       Заради більшого ефекту зять не уточнює, що це були 3 мільйони гривень та ще й не чистого прибутку, а загальна сума продажу, з яких майже нічого не мав. Це були 3 мільйони гривень загального виторгу за продаж чужих комп’ютерів і майже всі гроші у нього забрали постачальники, бо зять охоче погодився отримувати лише 1 відсоток від суми продаж і насолоджувався тільки тим, що по 100 разів перераховував чужі гроші. У канадських співрозмовників зятя складається враження, що мова йде про 3 мільйони доларів чистого прибутку за одну оборудку. Це був найграндіозніший комерційний успіх «крутого бізнесмена», про який відомо всім, з ким спілкувався.

Слухачі зятя не знають сміятися їм чи дивуватися, бо,