Ана-Марія Еріш - Королівська кров, Ана-Марія Еріш

Цієї ночі, як і всі попередні, я не спав. Це стало моєю нормою, і хоча спочатку це було важко, тепер я вже й звик до цього. Для вампірів таке — звичайна річ. Я не скажу, що це мене надто засмучує. В моєму житті є свої переваги, і не варто забувати, що я все ж таки принц. Мені судилося стати королем Валорії, коли мій дядько й тітка передадуть мені трон.

Проте, як би дивно це не звучало, я б швидше обрав інше життя. Особливо після того, як я вступив у свою повну силу. Тепер, з кожним днем, я все більше відчуваю, як змінюється моя сутність. Відтоді я зовсім не бачу снів, і це іноді дуже тягне. Бо ж інколи хочеться просто забутися, втекти від власних думок хоч на якусь мить. Але у мене є свої способи втечі від реальності. Всі мають їх. Я не хочу сидіти в чотирьох стінах, тому вирішив прогулятися, оглянути території Академії, бо я тут зовсім недавно і не все встиг оглянути.

Зібравши свої речі, я тихо вийшов на нічну прогулянку. Прохолодне повітря та місячне світло завжди мали на мене заспокійливий ефект. Коли я був малим, мама часто нагадувала, що принц має думати про майбутнє свого народу. Але я не хотів стати королем, тому часто втікав, ховаючись від цих обов'язків. Мій дядько завжди вмів переконати маму дати мені більше свободи, і ці миті були найкращими в моєму дитинстві.

Після того, як тітка взялася за моє виховання, я навіть трохи полегшився. Підійшовши до улюбленого дерева, я звично піднявся на гілку і почав малювати. Це дерево я знайшов кілька днів тому, і з того часу часто приходив сюди. Як вампіру, мені не потрібно було світло, щоб бачити. Як завжди, я малював один портрет — дівчину, яка все більше зводила мене з розуму. Я не міг зрозуміти, чому так, але вона була моєю натхненням. Не скажу, що я закоханий, але щось у ній привертало мою увагу знову і знову.

Я захопився процесом малювання, але раптом щось змусило мене відволіктися. Всі мої вампірські інстинкти спрацювали миттєво — хтось наближався. Проте, я не відчував загрози. І майже напевно це була Амелія. Дівчина, яка мене цікавила, але зовсім не так, як інші. Мені не вистачало чіткої відповіді, чому вона була такою загадковою, хоча я й намагався зрозуміти її.

Моя справжня мета полягала в іншому — я все ще шукав свою сестру, Дарсану, яка, як я вірив, була загубленою частиною моєї родини і мала стати моєю наступницею на троні. Але то вже інша історія.

Ось вона. Світле волосся, знайомий силует. Що вона робить тут так пізно? Вночі можуть бути небезпечні моменти навіть на території Академії. Я спустився з дерева і, як завжди, ефектно з'явився перед нею. Вона злякалася, зойкнула і ледве не впала, але я встиг підхопити її.

- Обережніше, не треба одночасно думати і ходити, це шкідливо для здоров'я, - я посміхнувся, показавши свої ікла. - Інакше можна травмуватися.

Вона відсахнулася від мене, намагаючись приховати страх. Ну звісно, мої червоні очі точно не заспокоюють. Мабуть, зараз у її голові крутяться думки про те, що я ось-ось нападу і вип'ю всю її кров. Але ми ж на території Академії, тут вона точно була в безпеці. Та й я не був з тих, хто нападає на людей.

- Я просто… - почала вона.

- Злякалась? Захотіла втекти з криками "монстр"? - посміхнувся я. - Не переживай, я вже встиг пообідати білочкою. Блондинисті королівської крові не входять у моє меню. Принаймні сьогодні.

Бачачи, як вона злякалася, я не зміг стримати сміх. Вона зовсім не розуміла моїх жартів, що ще більше мене веселило. Треба бути обережнішим у розмовах з нею, це я запам'ятаю на майбутнє.

- Ілларія, ми знайомі вже не перший день, і цей незручний момент мав би закінчитися. Хоча, я не можу не сказати, що твоя кров може бути дуже смачною. Але, на щастя, сьогодні я тебе не з'їм. Це я клянуся, - я поглянув на неї, закотивши очі. - Та не переживай, клятва Драгоміра — я дотримаюся свого слова.

Ілларія помітно заспокоїлася, коли я це сказав. Я знав, що порушити таку клятву може обернутися неприємними наслідками, і вампіри все ж вважаються одними з найблагородніших істот.

- Так що ти тут робиш так пізно? - запитав я. - Я не єдиний "монстр", що полює на гарненьких дівчат цієї ночі. В лісі можуть бути й інші неприємності.

- Я… Мені не спиться, вирішила прогулятись. І погода хороша, можна трохи відпочити від навчання, - зніяковіло відповіла вона.

Я наблизився до неї, відчуваючи, як її серце почало бити швидше. Вона червоніла від мого наближення. Я на мить забувся, відчуваючи, як її кров пульсує в венах. І хоч я стримався, все ж відчував, що в її словах є щось нечесне.

- Ти не можеш мені брехати, - сказав я. - Вампіри мають дар, і я знаю, коли нам брешуть. Тому, скажи правду. Що ти робиш тут?

- Я тренуюсь, ясно? - відповіла вона, зловивши мій погляд. - Я не можу робити це в присутності інших. Не хочу, щоб вони знали. Тому ти мовчатимеш, зрозуміло?

- О, ти метеликів викликаєш? - знову почав жартувати я. - Чи може перетворюєш людей на поні?

- Ти ще й знущаєшся! - сказала вона, ображено. - Я намагалася серйозно поговорити, а ти постійно тролиш.

Ілларія пішла, а я довго не міг перестати сміятись. Та все ж мене дуже цікавило, що за дар у неї. Невже він справді такий небезпечний? Але я тримав це в секреті. Моя магія теж несе шкоду, і я знаю, як це працює. Ілларія точно не та, кому я про це розповім.