Солен Ніра - Академія Арканум, Солен Ніра

Частина 11

Наступного дня, після всіх подій ночі, я відчувала себе мов згоріле полотно, яке ще не встигло повністю охолонути, але вже трохи втратило свою яскравість. Ліс, Нолан, ті темні шепоти — усе це не давало мені спокою. Але сьогодні я вирішила, що заслуговую на перерву.

Я вставала з ліжка з усмішкою на обличчі, хоча розуміла, що це було більше як маска, яку я наклала на себе. Якби не ці дивні події, я б із задоволенням попила свою улюблену каву в старій кав’ярні за містом або просто б прогулялася по набережній, почувши хвилі, що плещуться об берег. Але поки що моє життя було набагато складнішим.

Я подивилася на годинник: 9:00. До ранкового семінару залишалося декілька годин. Час для того, щоб трохи відпочити. Я сіла на ліжко і почала задумуватись про те, що ж мене хвилює найбільше. Мої думки знову повернулися до моєї родини, і цього разу я вирішила згадати моменти, які мали значення.

Моя родина… мої батьки… Я була однією з трьох дітей у родині. Мої батьки завжди сприймали мої бажання серйозно. Мама завжди говорила мені, що важливо не лише вчитися, але й жити, відчувати моменти, сміятися і не забувати про маленькі радощі. Тато ж був більш суворим, але завжди підтримував мене, навіть коли я вирішила поїхати навчатися в Арканум. Мама, з її розумінням і теплом, не дуже переживала за мене, але тато… він спочатку не міг зрозуміти, чому я не залишилася вдома, чому не пішла в університет у столиці. Але в кінці кінців він все зрозумів.

Вони залишили мені величезне послання, яке було простим, але дуже важливим: “Ти повинна бути собою і робити те, що відчуваєш правильним. І якщо навіть з цього шляху будуть труднощі — ми будемо з тобою.”

І я йшла цим шляхом. Незважаючи на те, що так часто траплялися моменти, коли я не була певна в своїх рішеннях, я все ж таки йшла вперед. І тепер, у цьому магічному світі, я намагалася не забути, ким я була. Мені було 19 років, але я відчувала, ніби в мене вже є ціле життя за плечима, де є місце для мрій, і для реальності, і для деяких прихованих від мене таємниць.

Я засміялась, згадавши одну історію з дитинства. Пам’ятаю, як на моєму п’ятнадцятому дні народженні ми з братом влаштували безжальний бій подушками в нашій вітальні. Мама з татом спочатку навіть не зрозуміли, що сталося, коли вся кімната була просто в подушках. У нас тоді була така шалена енергія, що ми навіть не звертали увагу на наші серйозні обличчя. Вони лише з усмішками дивилися на нас, і мама сказала: “Ви як двоє маленьких бур, які заполонили кімнату!” І це була єдина порада, яку мені завжди хотілося слідувати: не забувати про прості радощі. Згадуючи ці моменти, я сміялась у голос.

Мої думки почали відновлюватися і знову повертатися до реальності. У цій магічній академії я почала відчувати, що мій світ був не зовсім таким, як я уявляла. Він був складнішим. Це було не лише про чаклунство і магію, але й про людей. Про ті відносини, які починають змінювати тебе, а ти не завжди готовий до таких змін. Я не була готова до того, що відчувала поруч з Ноланом. Це відчуття, яке так складно передати словами, але яке змушує серце битися частіше і не дає можливості зупинитись.

В цей момент я зрозуміла, що потрібно відпустити все це, принаймні на деякий час. Я взяла свою сумку і вирушила на семінар. Крокуючи по коридору, я відчула, як поступово зникає важкість в грудях. Я була готова відчути новий день, нові можливості, і намагатися триматися свого шляху, навіть якщо цей шлях став набагато складнішим, ніж я могла собі уявити.
Я йшла по вузькому коридору, який вів до аудиторії, і відчувала, як із кожним кроком важкість у серці трохи відступала. Знову з’явився той відомий спокій, який я завжди намагалася знаходити в моменти невизначеності. Мабуть, це була моя особлива здатність — знаходити сили навіть у найважчих ситуаціях.

Але сьогодні я відчувала, що магія — це не тільки вміння керувати силами природи. Це було і вміння віднайти рівновагу всередині себе, навіть коли все навколо починає розпадатися на шматочки.

Я зайшла в аудиторію, і одразу помітила, що сьогодні тут не так багато людей. Всі студенти, здається, були зайняті чимось важливим, тому я сіла на своєму місці і вирішила просто насолоджуватись моментом.

Як тільки я сіла, на столі переді мною з’явилася записка. Я схопила її, поки інші студенти ще не помітили. На ній було всього кілька слів:

«Ти мене шукаєш? Ми не закінчили розмову.»

Я згадала слова Нолана, і в моєму серці відразу відчулась острах і цікавість водночас. Він ніколи не був таким прямим у своїх виразах, завжди уникав певних тем. І тут знову ця загадка — як завжди, коли йдеться про нього.

Я негайно поклала записку в кишеню, не бажаючи, щоб хтось побачив, і почала розглядати навколишнє середовище. Природа за вікном була такою ж величною і таємничою, як і завжди. Вітри, що колихали дерева, несли на собі ту ж саму магічну силу, яку я відчувала, перебуваючи в цьому світі. Це було по-справжньому захоплююче.

Проте сьогодні було не тільки про магію, але й про щось важливіше — про людей. Я, мабуть, ніколи не зможу розгадати всі таємниці Нолана, але він став частиною моєї реальності, і, навіть якщо я намагатимусь відштовхнути його, він усе одно залишатиметься поруч. Це наче непримітна нитка, що з’єднує два світи — мій і його.

Вчитель увійшов у клас, і увага студентів одразу переключилась на нього. Але мої думки знову повернулися до записки. Я не могла позбутися відчуття, що ця інтрига, яку Нолан мене загнав, була важливіша за все, що відбувалося зараз.

Якщо б я тільки знала, чого це коштуватиме мені, я б, можливо, і не вирушала в це випробування. Але тепер не було дороги назад. Я намагалася зосередитись на тому, що відбувалося в класі, на лекції, але думки все одно поверталися до цієї незрозумілої ситуації.

Проте навіть у цій ситуації було щось магічне. Можливо, я намагалася втекти від своїх почуттів і страхів, але те, що з кожним моментом між мною та Ноланом ставало все більше невідомих, я відчувала, що на якомусь рівні я прив’язуюся до нього. І це лякало мене.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍