Володимир Лвович Ешкін - Гойдалка, Володимир Лвович Ешкін

глибоких сутінках деградації і виродження. Саме з «конспіраторів» формувалось ядро тіронійського підпілля, саме вони спланували, підготовили і здійснили революцію триста п’ятдесят шостого року.

Під час допитів конспіратори виявлялись більш або менш кмітливими, впертими й не дуже, проте, усі як один, ховали в глибинах розуму вкорінену ненависть до своїх творців і господарів. Енергія цієї ненависті колись вражала Орбаля й навіть лякала. Але психологи пояснили йому, що куці — і в чомусь подібні до дитячих — натури клонів знаходять опору для виправдання свого жалюгідного існування у яскравих і вузькоспрямованих почуттях.

Врешті-решт він прийняв це пояснення.

Шериф з першого погляду зрозумів: робочий клон, якого затримала Гая, належав до третьої різновидності. Мутний і впертий, спрацьований і бридкий на вигляд, він прикинувся ідіотом, скиглив, плакав. Казав, що просто пожартував, коли крикнув у натовп сортувальників: «Спаситель вже з нами, і я його бачив!»

Під дією психозонда та спеціальних препаратів клон поступово почав розмотуватись. Маска ідіотизму сповзла з його тролячої морди, а з-під неї вилізла знайома шерифові сутність.

— Вам лишились лічені години, дегенерати, — сичав крізь біль і судоми клон. — Ви захлинетесь у власних випорожненнях, ви нарешті здохнете, здохнете…

— Де ваш Спаситель? Де ви його ховаєте? — знов і знов запитував його Орбаль, слідкуючи, щоб психозонд не перетворив підозрюваного на овоч. На екрані той біль, котрий роздирав волю клона, виглядав як червоні хвилі, що котились сірими та зеленими вигинами психічного поля. Останні бастіони ментального спротиву окреслились синіми і блакитними острівцями. Їх ставало дедалі менше.

— Спаситель усюди і ніде… Спаситель заніс над вами свою руку…

— Де ви його ховаєте? Тут, на «Платиновому» чи в Довгих печерах?

— Він… усюди…

— Де саме, точніше? — шериф скоригував пристрій, червоні хвилі стали ширшими.

Клон захрипів.

Відтак хрип перейшов у спазматичні крики.

Орбаль дав йому викричатись, констатував остаточне згасання синіх острівців й зменшив активність психозонда.

— Краще сказати правду, інакше… Інакше я відправлю зонд ще глибше, дуже глибоко, — пообіцяв він клонові.

— Він поведе нас на бій… з пустелі… — прошепотів клон.

— Що за пустеля?

— З Чорної гори, зі священного місця бою.

— Оце вже щось… — кивнув шериф, дивлячись на зелені індикатори детектора брехні. — Це ж та гора, в якій у п’ятдесят шостому Четвертий флот підсмажив ваших вождів?

— Ми помстимося…

— Звісно, — шериф стомлено відкинувся на бильце крісла, — ви, довбаки безмозкі, помститесь, зруйнуєте два-три куполи… А потім вас заллють отрутою, підсмажать, і все повернеться на кола повторень.

— Цього разу не підсмажите.

— Так думали і в п’ятдесят шостому, і раніше.

— Він не просто клон, ідіоте. Він Зоряне Дитя, перлина з Рубінової Мушлі. Він істинний бог, що трощитиме м’які голови виродків одним лише поглядом. Трощитиме сміючись, трощитиме, трощитиме, трощитиме…

— Телепат?

— Які ж ви дурні, — клон затрясся в пекельній подобі реготу. — Яка ж ви нікчемна цвіль…

— Кола повторень… — Орбаль вимкнув психозонд, помасирував собі чоло над очима, відтак наказав помічникові:

— Відправте на демонтаж.

Ми встигли, підсумував він. Коли генерал Марков прилетить на «Платиновий», буде що йому доповісти. Чорна гора майже поряд, а під нею смердючий клонський мурашник. Здоровенне кубло, куди поліція не потикалась вже багато років. Проте й звідти можна дістати того Ленго.

Не без труднощів, зрозуміло, але можна.

За півтори години, у просторому приміщенні, яке правило поліції за оперативний штаб, Марков слухав Орбалеву доповідь, розглядаючи тривимірну схему підземель Чорної гори. Років із десять тому він брав участь у зачистці тамтешніх катакомб. І без інженерної аналітики генерал помітив: мережа печер і тунелів відтоді значно розвинулась. Нові катакомби сягали не лише північних рудників і промислової зони; вони тягнулись до житлових куполів агломерації Ліфанія й до інших підземних кубел, що зачаїлись у печерах та закинутих виробітках навколо космодрому. Клони-втікачі, що обжили гору, часу не гаяли.

Марков підозрював, що та давня зачистка була однією з останніх, якщо не останньою. Ще за часів його служби на Тіронії поліцейські сили припинили масштабні операції проти диких клонів і контрабандистів. Імперський уряд тоді почав повсюдно проводити політику стримування. Короткозорість тодішніх міністрів тепер вилазила колонії боком.

— …За агентурними даними, — доповідав тим часом шериф, — нам відомо, що в Чорній горі тепер базуються дві банди. Одну очолює такий собі Хмур, що постачає на рудники наркоту та «контрабас», а другу ми кваліфікуємо як підривну секту, про лідера якої знаємо лише з розповідей агентів і називаємо «Лікарем». Його справжнє ім’я клонам заборонено вимовляти, але нам відомо, що він з серії…

— Ці два угруповання ворогують поміж собою? — перебив генерал.

— Ворогують, сір, але задля революції вони забудуть про ворожнечу.

— Їхня чисельність?

— У Хмура сто тридцять бійців плюс їхні сім’ї, а у Лікаря десь триста – триста п’ятдесят адептів, із них бійців до півтори сотні. Вони всі добре озброєні та затяті.

— Чим вони там харчуються?

— Там є підземні плантації, сір. Хмур отримує харчі з рудників та заводів в обмін на наркотики. Я також не виключаю, що в них є молекулярний синтезатор.

— А генератори в них є? Звідки вони беруть енергію для плантацій і синтезатора?

— Є дані про енергоблок на холодному синтезі.

— Звідки?

— Дані?

— Ні, термоядерний енергоблок. І хто там його обслуговує?

— Клони навчились ремонтувати та модернізувати техніку з закинутих куполів.

— Невже? — Марков вдивлявся у схему. — Бачу, за той час, що мене тут не було, багато чого помінялось. Енергоблок у бандитському кублі, синтезатори… П’ять-шість років тому таке б й у страшному сні не приснилося.

— Так, сір, — погодився Орбаль, — дещо змінилося. На жаль.

— Я ще можу уявити, що клони відремонтували і перетягнули до Чорної гори обладнання для гідропонних плантацій, або старі молекулярні синтезатори. Але цілий термоядерний енергоблок…

— Контрабандисти, сір, провозять сюди що завгодно. Джи Тау за гроші навіть літаки пропустять.

— Тоді, виходить, там, — генерал показав на схему, — можуть бути сюрпризи. Там, де є ядерний термоблок, може знайтись і ядерна зброя.

— Це малоймовірно.

— Сам кажеш, що митниця дірява.

— Сір, в нас немає жодних даних ані про ядерну зброю, ані про високоточні магнітари.

— А про яку зброю у вас є дані?

— В клонів можуть бути, в обмеженій кількості, бойові кіборги, термобаричні заряди, отруйні токсини, керовані ракети та невеликі променеві гармати.

Марков хвилину мовчав, відтак вимкнув схему і підсумував:

— Отже, для штурму Чорної гори нам потрібний, як мінімум, десант Четвертого флоту.

— Так, сір, без сумніву, — погодився шериф. — Плюс поліцейські штурмові загони та землерийна техніка. Я пропоную пробити два-три тунелі з боку старих виробіток і увірватись до гори з нижніх рівнів. Відразу захопимо їхні арсенали та зруйнуємо енергоблок. А десант відволікатиме клонів атакою з пустелі.

— Якщо в них є термобарична зброя, вони спалять все в тих тунелях.

— Є засоби цьому протистояти.

— Негайно зв’яжись із Флотом, нехай