Sava - Чи це любов?, Sava

Тема прощання

Це був останній вечір. Хоча Сергій і Аліна сиділи на тій самій терасі, де нещодавно сміялися з давніх спогадів, і все навколо залишалося таким знайомим і теплим, між ними панувала якась невидима прірва. Тиша між ними була не просто порожнечею, а чимось важким, як невисловлене слово, яке обидва боялися вимовити.

Аліна опустила погляд на свою чашку, обертаючи її в руках. Вона відчувала, як її серце відчуває кожен удар — наче воно намагається вирватися з грудей. Цей момент був ніби підсумком усіх тих років, коли вони були разом, коли разом будували, разом руйнували і разом плекали наївні надії. Але зараз усе виглядало зовсім по-іншому.

— Сергію… — її голос був майже шепотом, таким тихим, що вона навіть не була певна, чи він почув.

Він повернувся до неї, і його очі, здавалося, бачили більше, ніж просто її обличчя. Вони читали її душу, її внутрішню боротьбу, всі ті слова, які вона намагалася заховати глибоко всередині.

— Так, Аліно? — Його голос був спокійним, але в ньому бриніло те ж саме розуміння, яке він вкладав у кожне слово. Він завжди відчував її, навіть коли вона намагалася приховати емоції.

Аліна на мить завагалась, намагаючись зібрати слова, які були б чесними і справжніми. Вона не хотіла, щоб це було просто прощання. Вона хотіла, щоб це було щось більше — шанс зрозуміти, чому їхні шляхи знову розійшлися після всього, що вони пройшли разом.

— Я не знаю, чому ми знову опинилися тут. — Вона підняла погляд, але його очі залишалися занадто близько. Вони пронизували її, і це було одночасно лякливо і зворушливо. — Я не знаю, чому ми так сильно намагалися повернути одне одного, але я більше не можу триматися за те, що не існує.

Сергій посміхнувся, але це була не звичайна посмішка. Це була посмішка розуміння, наче він вже давно знав, що цей момент неминучий. Він взяв її руку, і цей простий жест був важчим, ніж будь-які слова.

— Я не хотів тебе тримати. Я розумію, що я був частиною твого минулого, але ти — це не просто твоя історія. Ти стала моєю, ти залишилася в мені, навіть якщо ми більше не разом. — Він зробив паузу, поглядаючи на неї так, ніби цей момент був останнім. — Ми обоє змінилися, але я не можу і не хочу забути тебе. Важливо, щоб ти знала, що ти завжди будеш важливою частиною мого життя.

Аліна відчула, як її серце стискається від цих слів. Вона була готова відпустити його, відпустити себе, але це було так складно — цей тяжкий вантаж любові і болю одночасно. Вона відчувала, що прощання неможливе. Воно було як спроба видалити частину себе.

— Я хочу вірити, що час лікує. — Вона зітхнула, намагаючись відвернутися від емоцій, які почали заливати її. — Але кожного разу, коли я думаю, що все зійшло на ні, ти приходиш і все знову оживає. Я думаю, що я не зможу це витримати. Я не знаю, чи буду готова розпочати все знову.

Сергій стиснув її руку трохи сильніше. Його погляд був сповнений гіркоти, але і розуміння. Вони обидва не могли змінити того, що вже сталося, але вони знали, що не могли залишити одне одного без цієї останньої розмови.

— Ми обидва повинні рухатися вперед, Аліно, — його голос був майже невловимим, коли він сказав це. — Але це не означає, що я тебе забув. І не означає, що ти мене забула. Все, що ми пережили, буде завжди в наших серцях. Тільки... ми повинні знайти себе поза тим, що ми мали.

Аліна кивнула, відчуваючи, як сльози стоять на краю її вій. Вона знову подивилася йому в очі, і хоч відчувала внутрішній біль, який вона не могла позбутися, вона знала, що це був єдиний правильний шлях. Вони змогли пройти це разом, а тепер вони мали бути здатними пройти цей шлях окремо.

— Ти правий, — прошепотіла вона, і її голос тремтів. — Але я буду пам’ятати тебе. Завжди.

І тоді вони обидва мовчали. Мовчали, бо не було потреби в словах більше. Вони сиділи поруч, але кожен з них відчував, що цей момент був останнім, коли їхні шляхи перетинаються. І хоча прощання було болісним, воно давало їм свободу, яку вони так довго шукали.

Це було справжнє прощання. І кожен з них відчував, що це не кінець. Але це був крок, який вони мали зробити, аби обидва могли продовжити рухатися вперед, навіть якщо не зможуть знайти те, що колись мали разом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍