Колектив авторів - 10 успішних українських брендів

соуси, як усе це змішують. Спеціальна техніка дає змогу готувати швидко, тому, якщо немає надто багато замовлень, паста потрапляє на стіл клієнта за 3-4 хвилини. Таких ресторанів на час написання цього тексту в Україні вісім, готується до відкриття дев’ятий. Зараз у їхньому меню паста, крем-супи, салати, піца та десерти.

Попри це, кафе, які є майже на кожній заправці, не стали анахронізмом. Вони й далі розвиваються, їх продовжують удосконалювати. Кожна інновація проходить свій шлях дегустації, налагодження процесу приготування. Андрій Янчук згадує: як тільки запроваджували хот-доги, у середовищі компанії був фурор, коли заправка продала їх 20 штук. Зараз продають у середньому понад 17 тисяч хот-догів на 400 заправках за добу. Пройшла еволюцію й кава. На ранньому етапі партнером ОККО була компанія «Нескафе». У продажі була як заварна, так і розчинна, однак Янчук зауважує, що в ОККО відчули тенденцію того, що українці, незалежно від регіону, віддають перевагу саме заварній каві. Тепер ОККО закуповує кавові зерна зі 100% арабіки в компанії «Rombouts», яка є офіційним постачальником кави до королівського двору Бельгії.

Казали, що французькі чи інші європейські рецепти на заправках — це неможливо.

В ОККО пишаються, що їм вдалося запровадити в меню кафе супи. Для команди, яка цим займалася, принципово було не вдаватися до розчинних концентратів. Тож компанія використовує шокове замороження супу, при якому зберігаються всі необхідні вітаміни та мікроелементи. Сучасні технології дають змогу розморожувати його надзвичайно швидко й без шкоди для складників. Зараз такий суп уже можна замовити у 100 кафе ОККО.

Найновішим кроком компанії в напрямку харчування стало відкриття в Києві ресторану паназійської кухні «Meiwei». Ідея належить старшій доньці засновника «Галнафтогазу» Юлії Антоновій, котра, за словами Андрія Янчука, є «законодавицею моди ОККО у справах ресторанів». У «Meiwei» готують зі свіжих продуктів на очах у відвідувачів. Технології дають можливість приготувати найскладніші страви з меню ресторану не довше як за п’ятнадцять хвилин. Янчук укотре наголошує, що важливо не зловживати часом клієнтів. «Цінність часу велика, — каже він. — Ми повинні вкластися в 30 хвилин. Клієнт має поїсти й поїхати. Якщо ми перейдемо цю межу, у клієнта з’явиться відчуття, що він втрачає час». Аби підкреслити це, у компанії працюють над впровадженням такої системи, щоби в кожному їхньому закладі харчування клієнт отримував чай каву чи інший напій у подарунок, якщо його замовлення не буде на столі за п’ятнадцять хвилин.

* * *

Із 2008 року в мережі ОККО втілюють програму безбар’єрності, яка має на меті забезпечити комфорт і доступ до сервісів для всіх категорій клієнтів. Кожен новий автозаправний комплекс будують із урахуванням відповідних стандартів. На 2015 рік 155 об’єктів мережі (а це близько 40%) мають пандуси, широкі вхідні двері й достатньо місця в торгових залах, ресторанах та кафе, щоби там зручно було пересуватися людям на інвалідних візках. На 64 заправках ОККО є паркувальні місця для людей із особливими потребами. На 53 заправках є спеціально облаштовані для них санвузли.

Цінність часу велика. Ми повинні вкластися в 30 хвилин. Клієнт має поїсти й поїхати.

Подумали і про батьків, які подорожують із маленькими дітьми. Уже на 30 заправках ОККО є можливість скористатися спеціальними пеленальними столиками. У кожному ресторані мережі є дитячі кріселка для годування, а в меню — страви для дітей. Мережа також має вісім дитячих майданчиків.

Віднедавна ОККО почали відкривати й дружні для байкерів заправки. Перша така запрацювала у травні 2015 року в селі Рясне-Руська. Тут є паркувальні місця для десяти мотоциклів, навіс для захисту залізних коней від дощу, мийка для мототехніки, обмежувачі руху автомобілів. Є також можливість скористатися електронною мапою, підзарядити ґаджети. Відкриття цієї заправки стало справжнім байкерським з’їздом.

* * *

Довіру клієнтів мережа ОККО здобула ще й тим, що сама до себе застосувала принцип «довіряй, але перевіряй». Власне, перевіряє ОККО за посередництвом Центру паливних досліджень ТFС, що входить до бізнес-групи Концерну «Галнафтогаз», але є окремою структурою. Ця компанія також займається перевіркою якості пального для всіх гравців на ринку, хто до неї звертається. Тобто, по суті, ОККО — це лише один із клієнтів, хоча й найбільший. Контроль здійснюють трирівнево: а) вхідна перевірка нафтопродуктів, що у вагоно-цистернах приходить на термінали «Галнафтогазу»; б) перевірка в резервуарах нафтобаз під час відвантаження для АЗК; в) контроль за якістю пального безпосередньо на заправках. Зараз у компанії діє дванадцять спеціалізованих лабораторій, чотири з них — мобільні.

Однак не бензином єдиним. 2012 року на одній із заправок ОККО в Києві встановили пристрій для заряджання електромобілів. У цьому напрямку ОККО, знову ж таки, були першими. Зараз такі зарядні пристрої є на 39 заправках у 12 областях України. У компанії запевняють, що відстань між ними не перевищує 300 км, а це значить, що заряду має вистачати для наступної станції. Скористатися таким чарджером водії можуть безкоштовно. Віталій Антонов переконаний, що частка електромобілів з часом невпинно збільшуватиметься, тож ОККО адаптуватиметься до нових умов ринку.

Віталій Антонов: «Бізнес — це випробування, адже ти завжди пливеш проти течії»

— Скрізь, де тільки є Ваша біографія, можна прочитати, що відразу після навчання Ви серйозно, я б навіть сказав професійно, займалися альпінізмом. Як бізнес замінив спорт ?

— Я закінчував інститут за спеціальністю «Фінанси і кредит». Отже, на той час у грошах щось трохи розумівся, і, відповідно, друзі з альпіністсько-туристичного клубу «Карпати» обрали мене головою цього клубу. Фактично, адміністратором. Тоді якраз була ера кооперативів і наш клуб теж не жив за рахунок держави, а заробляв гроші «промисловим альпінізмом». Хлопці й дівчата дуже швидко виконували різні висотні роботи, фарбування об’єктів, наприклад, і отримували досить непогані гроші на рахунок клубу. За ці гроші ми їздили в експедиції (на Памір, Кавказ). Із них, відповідно, й виплачували зарплату членам клубу, які заробляли й утримували «Карпати». Та дев’яностого року в горах загинув один із найкращих наших друзів, був такий львів’янин Сергій Мисник. У нього на похороні я зрозумів, що якщо далі буду займатися таким видом спорту, то можу поставити під удар сім’ю. Моїй доньці тоді якраз п’ять років було. Отже, вирішив кинути і перейшов ловити адреналін у бізнес. На той час я вже створив приватне підприємство «Карат», яке займалося торгівлею.

Паралельно мене як професійного рятувальника та інструктора з альпінізму запросили очолити Львівську обласну рятувальну службу Товариства Червоного Хреста, яку створили після Спітакського землетрусу у