Анна Стоун - Леді Вольфрам , Анна Стоун

— Ал, розкажи про себя! — попросила Клара. — Я тебя не видела три года!

— Ти мене згадувала? — зупинився він.

Вони вже підходили до галасливого ярмарку.

— Очевішче! Мы ведь когда-то были друзьями! Что здесь есть интересного? — розпливлася в усмішці дівчина, покрутивши головою.

Альбрехт задоволений почав перераховувати. На ярмарку було де яблуку впасти. Ал вирішив супроводжувати Клару, йому дуже хотілося поговорити з нею не лише про покупки.

 Після обіду розпочалися різноманітні конкурси, увечері обіцяли приїхати жонглери, а поки що на імпровізованій сцені показували виставу.

— Кларо, я з тобою хотів поговорити! Розумієш, ти дуже гарна, і я…

— Альбрехте, ты что-то сказал? Я не услышала! — спитала Клара, перекричавши натовп.

Альбрехт відчув себе не у своїй тарілці. Вони пройшли далі, де галасу було трохи менше.

 «Я обов'язково маю з нею поговорити!» — подумки пообіцяв  собі Ал.

— Кларо! — Альбрехт дістав з кишені складену мереживну хустку і простяг її дівчині. — Це тобі подарунок від мене!

Дівчина усміхнулася, розгорнувши хустку, і поцілувала Альбрехта в щоку. Хлопець стояв як зачарований. Продовжуючи усміхатися, Клара повела його від ярмарку.

— Кларо, мені треба тобі щось сказати! — почав Альбрехт.

— Можна, я скажу первая? — в очах дівчини засвітилося щастя. Альбрехт знизав плечима. — Ты знаешь, что я несколько лет жила в другом городе. После того, как я вернулась из пансиона, родители устроили званый ужин. Они позвали на него одного молодого графа! Альбрехт, ты даже не представляешь, как с ним интересно было общаться! Несмотря на мой статус, я всегда думала, что все дворяне сноби… Ал, поздравь меня! — усмішка на губах Клари стала ширшою, дівчина струснула волоссям.

Альбрехт кілька секунд просто стояв і дивився на неї, він не міг зрозуміти, куди вона хилить.

— З чим? — запитав Ал, а всередині все похололо.

— Я обручена, скоро моя свадьба! Ты рад за меня? — поцікавилась дівчина. — Что ты хотел мне сказать?

— Я? — в Альбрехта грудка встала у горлі, він сховав від неї очі. — Вже нічого… Я радий за тебе! Вибач, Кларо, мені час! Потрібно допомогти матері!

— Да конечно! Сегодня еще увидимся? — крикнула йому вслід Клара.

Альбрехт, нічого не сказавши, кивнув головою. Варто йому було ступити кілька кроків, як його поглинув натовп.

Хлопець йшов до місця, де торгувала його мати з молодшою ​​сестрою.

Зайшовши за прилавок, Альбрехт сів на стілець, опустивши голову. Так погано йому вже давно не було.

— Ал, вшистко впожондку? — нарешті звернула увагу на сина Мірта Шліман.

— Так. Трохи болить голова.

— Ти вже бачив Клару? Ти ніби хотів її зобачич. — запитала мати, відпустивши чергового покупця.

Альбрехт зітхнув і знизав плечима.

— Ні не бачив. — підвівся він зі стільця. — Я піду пройдусь.

Знову опинившись у натовпі, Альбрехт пішов куди очі дивляться. Він ішов і йшов, а сльози котилися з очей. Хлопець зупинився та сів на зруб дерева. Далі було лише поле. Він просидів кілька хвилин. Неподалік розкинувся циганський табір. Там люди також веселилися. Плакати хотілося лише йому. Навіть сокіл у небі виглядав щасливішим за нього.

Альбрехт настільки поринув у думки, що навіть не почув жіночий голос, що раптом пролунав поряд.

— Чого сидиш-сумуєш, красень?! — до нього підійшла вже літня циганка у квітчастій спідниці, на руках у неї дзвеніли браслети. — Давай, я тобі погадаю! Може, розвію твою тугу?!

— Я не мам гроше́й! — відмахнувся хлопець, не маючи наміру спілкуватися.

— Які гроші? Ти, мабуть, Альбрехт?! Я сьогодні у твоєї матері купила таку мереживну скатертину! Усі від заздрості луснули! — посміхнулася циганка. — Давай погадаю! Скажу, що було, що буде!

Альбрехту було вже байдуже, і він простяг їй свою долоню. Циганка уважно вдивилась у неї.

— Що ти там бачиш? — примружився Альбрехт.

— Кохання бачу. Велике. Боги тобі пошлють це кохання! — відповіла циганка. Альбрехт здригнувся від її слів. — Твоя наречена буде прекрасніша за світанок та захід сонця який ти тільки бачив. Навколо неї багато таємниць і багатств! — циганка уважніше вдивилася в його долоню. — Але одружишся ти з нею лише через триста сорок дев'ять років! 17 травня! — здається циганка сама здивувалася такій точній цифрі.

— Що? — обурено вигукнув Альбрехт і прибрав руку. — Я смертний! Я ж тобі майже повірив! У мене не може бути багатої нареченої! Не може! Не прийнято… — рвучко вставши на ноги він пішов геть.

Він вирішив, доки нікого немає, сходити додому. Тиша — ось, що йому потрібно. 

Зайшовши до порожнього будинку, Альбрехт сів на стілець. Його життя за кілька годин перевернулося. Усі бажання та плани впали. Він навіть не спитав, чи хоче Клара цього весілля. Бо в неї це було написано на обличчі.