Жюль Верн - Таємничий острів

вона затверділа, і шматки шлаку, які застигли в її корі, утворили неначе улаштовані природою сходи із широкими сходинками, що могли полегшити сходження на гору.

Сайрес Сміт відразу помітив цю особливість у розташуванні тріщини і, хоча темрява вже згущалася, без коливань почав підніматися величезними «сходами» разом з Гербертом, який не відставав від нього.

Варто було здолати підйом у тисячу футів. Чи доступнішими виявилися стінки кратера? Ми незабаром про це довідаємося. Інженер вирішив підніматися доти, доки буде можливо. На щастя, по стінках кратера тяглися звивисті борозни, немов нарізки велетенського гвинта, що полегшувало підйом.

Вулкан, безумовно, належав до числа згаслих. Ні найменшого струмка диму не піднімалося над його схилами. Ні найменшого язичка полум’я не виривалося з його глибини. Не чутно було навіть слабкого рокоту, гулу підземного здригання, — усе було спокійно в темній безодні, що сягала, можливо, до самих надр землі. Повітря всередині кратера не насичували сірчисті випари. Вулкан не занурився в дрімоту, — ні, в ньому висохло життя.

Спроба Сайреса Сміта обіцяла вдале сходження. Разом з Гербертом він піднімався все вище, лійка кратера розширялася все більше. Округлий клаптик неба, який виднівся між краями кратера, все збільшувався. Можна сказати, що з кожним кроком Сайреса Сміта і Герберта їм відкривалися нові зірки й чудові, яскраві сузір’я Південної півкулі. У зеніті горів червоним вогнем Антарес у сузір’ї Скорпіона, а подалі зблискувала зірка бета сузір’я Кентавра, що вважають найближчою до Землі зіркою. Потім, у міру того як розширювалася лійка кратера, виникли Фомальґаут із сузір’я Риб, Зоряний трикутник і, нарешті, майже над самим антарктичним полюсом заблищав Південний Хрест, зірка-дороговказ Південної півкулі, подібно Полярній зірці, що вказує шлях мореплавцям у Північній півкулі.

Близько восьмої години Сайрес Сміт і Герберт вийшли на вершину вулкана, що була вищою точкою на острові.

Вже настала ніч, нічого було й намагатися розрізнити що-небудь на відстані двох миль. Чи оточує з усіх боків цю невідому землю море, чи вона з’єднується на заході з яким-небудь материком, омитим Тихим океаном, — зараз цього не скажеш. На заході чітко вимальовувалася гряда хмар, що ще збільшували сутінки; вже не відрізнялося море від неба, вони зливалися в єдине широке темне коло.

Але в одній точці обрію замерехтіло тьмяне світло, що повільно опускалося в міру того як піднімалися в небесну висоту хмари.

То був тонкий серп місяця, що хилився до заходу, уже готовий зникнути. Але в короткому його сяйві під довгою смугою хмар, що простягнулася в небі, чітко вимальовувалася лінія обрію, і на мить затріпотіла на затягнутому брижами морському просторі місячна доріжка.

Сайрес Сміт схопив юнака за руку, і, коли молодик занурився у води океану, інженер вигукнув:

— Острів!

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

На вершині згаслого вулкана. — Всередині кратера. — Навколо — тільки океан. — Вид берега з висоти пташиного польоту. — Гідрографія й орографія. — Чи заселений острів? — Хрещення заток, бухт, мисів, рік і так далі. — Острів Лінкольна

Через півгодини Сайрес Сміт і Герберт повернулися на стоянку. Інженер сказав своїм друзям, що земля, на якій вони опинилися випадково, — острів; завтра треба багато чого обміркувати і вирішити, що робити. Потім кожен влаштувався як міг для ночівлі під прикриттям базальтової скелі на висоті дві тисячі п’ятсот футів над рівнем моря, і в цю тиху ніч наші острів’яни заснули мирним сном.

Наступного ранку, 30 березня, після жебрацького сніданку, що складався тільки з трагопана, засмаженого на рожні, інженер вирішив знову піднятися на вершину згаслого вулкана і відтіля уважно оглянути острів, де зазнали катастрофи аеронавти. Можливо, їм випадає залишатися в’язнями на все життя, якщо острів розташований далеко від материка і не знаходиться на шляхах кораблів, що відвідують тихоокеанські архіпелаги. Усі супутники інженера Сміта вирішили йти разом з ним у цю нову експедицію. Їм теж хотілося побачити загальну картину цього острова, де вони змушені жити і боротися за своє існування.

Близько сьомої години ранку Сайрес Сміт, Герберт, Пенкроф, Гедеон Спілет і Наб попрощались із базальтовим притулком. Нікого, здавалося, не бентежила його доля, всі вірили у свої сили, але варто зазначити, що ця віра ґрунтувалася в Сайреса Сміта на іншій основі, ніж у його друзів. Інженер вірив у майбутнє тому, що почував себе здатним вирвати у цієї дикої природи все необхідне для свого життя і для життя своїх товаришів, а вони не боялися нічого, знаючи, що з ними Сайрес Сміт. І це було зрозуміло. Пенкроф сповнився такої довіри до інженера відтоді, як знову запалав у багатті згаслий вогонь. Тобто опинись вони всі на голій скелі, він і тоді не втратив би надії, аби там був з ними Сайрес Сміт.

— Нічого! — сказав він. — Ми втекли з Ричмонда без дозволу тюремників. А тут у нас немає ніяких наглядачів, тож невже ми в один прекрасний день не попрощаємось з цим благословенним куточком?

Сайрес Сміт вирушив тією ж дорогою, якою він піднімався напередодні. Обігнули конус вулкана по плато, на якому він здіймався, і незабаром дісталися до величезної розпадини. Погода стояла прекрасна. Сонце, що сяяло в безхмарному чистому небі, заливало своїм світлом східний схил гори.

Підійшли, нарешті, до кратера. Він виявився саме таким, яким нечітко бачив його Сайрес Сміт у темряві: тобто величезною, що розширюється догори, лійкою, піднятою на тисячу футів над гірським плато. Від нижнього кінця тріщини по схилу гори зміїлися широкі й могутні скам’янілі потоки лави, а брили вивержених порід розкидані були до нижніх долин, що порізали північну частину острова.

Стінки кратера мали нахил не більше тридцяти п’яти — сорока градусів, і підніматися ними виявилося зовсім неважко. На них помітні були дуже давні сліди лави, — можливо, при виверженні вона переливалася через верхній край кратера, поки бічна тріщина не відкрила їй нового виходу.

Щодо внутрішнього каналу, яким кратер з’єднувався з надрами землі, глибину його не можна було визначити на око, тому що він губився в темряві. Але безсумнівною залишалася та обставина, що вулкан належить до числа згаслих.

Близько восьмої години ранку Сайрес Сміт і його супутники вже піднялися на конічний бугор, що стирчав на північному краю кратера.

— Море! Навкруги море! — вигукнули мандрівники в один голос, начебто не могли не вимовити цих слів, які підтверджували, що вони опинилися на острові.

Вдруге здійснюючи сходження на згаслий вулкан, Сайрес Сміт, можливо, плекав надію побачити неподалік іншу землю, інший острів, яких він напередодні не роздивився у темряві. Але до самого обрію, тобто впродовж п’ятдесяти миль навколо, простягалася