Єва Райн - Заручниця його історії , Єва Райн

13. Суперздібності

Будинок Марка починає здаватись привітнішим, коли до нього трохи звикнути. В вишуканому інтер'єрі вимальовується елегантний настрій та смак господарів, а ще з кухні доносяться аромати різних страв, з екзотичними нотками спецій. Та й намагається не лишати мене надовго саму, тож мені тут майже затишно.  

На обід нас кличуть до великої їдальні з кришталевою люстрою, яка відбиває світло так, що кімната виглядає майже святковою. На столі – бездоганно сервіровані страви, кожна з яких виглядає як витвір мистецтва. Але атмосфера доволі напружена, і це відчутно навіть попри теплий тон голосів Юрія та Ольги.

– Агато, Марк говорив, ти письменниця? – питає Юрій, дивлячись на мене поверх келиха з криваво-червоним вином. Важко зрозуміти, як він ставитьсь до мого "екзотичного" заняття. 

Я відкриваю рота, але Марк випереджає мене:

– Вона пише чудові детективи з несподіваними фіналами. Її книги – в топах жанру.

– А крім цього? Чим ще займаєшся? – підключається до "допиту" мати Марка. 

– Агата багато читає, дуже любить море, організовує різні навчальні і благодійні курси для дітей з дитячих будинків, перемогла на кулінарному шоу, – перелічує Марк ті речі, про які я йому точно не говорила. Таке повне досьє вражає, і не скажу, що приємно. 

Ольга киває, загадково посміхаючись:

– Це чудово. Як ви познайомилися? Наш Марк не надто… товаристський. 

Я намагаюся вигадати щось правдоподібне, але Марк знову відповідає першим:

– На літературному заході. Вона виступала, а я… не зміг пройти повз. Її слова зачепили мене.

– Ти буваєш на літературних заходах? – щиро дивується батько Марка. 

– Був на цьому заради Агати. Люблю її книги. – каже майже правду Марк. 

Я починаю відчувати себе зайвою за цим столом, але змушую себе усміхатися, коли батьки кидають на мене зацікавлені погляди. На всі їхні запитання, що були адресовані мені, завжди знаходиться відповідь у Марка. Він робить це так віртуозно, що найприскіпливіший театральний критик визнав би його талант. 

Загалом всі розмови за цим столом виглядають такою собі “водою”, яка повинна заповнювати тишу та оминати своїм руслом теми, які могли б бодай натякнути на те, що мене найбільше цікавить. Однак ні про колишній шлюб Марка, ні про його дружину, за столом ні слова. Наче вона не померла, а просто зникла разом з усіма згадками і слідами. 

Обід закінчується на показово-привітній ноті і словах Ольги, що вона дуже рада нашому знайомству і тому, що я “є у її Марка”.

Коли ми виходимо з їдальні, я більше не стримуюся.

– Твої батьки подумають, що я німий реквізит. – шепочу, коли ми підіймаємось на другий поверх. Марк усміхається, не сповільнюючи кроку.

– Я думав, так буде простіше. 

– Це нечесно! – кажу, зупиняючись. – У тебе є суперздатність все запам’ятовувати, а в мене немає нічого.

Марк повертається до мене, його очі блищать хитринкою, але обличчя залишається серйозним.

– Це не так. У тебе теж є суперздатності.

Я дивлюся на нього з підозрою, схрестивши руки на грудях.

– Повисати на трубі і над річкою?

Він наближається на крок ближче, і я помічаю, як у його очах з’являється якась тепла, майже грайлива іскра.

– Ти чудово все аналізуєш. Розкладаєш по поличках. І ще… у тебе дуже мила посмішка.

Мої щоки спалахують. Я опускаю очі, намагаючись приховати свої емоції, але всередині мене щось невпинно пульсує, немов цей несподіваний комплімент зачепив щось глибше, ніж я очікувала.

– Це тобі не допоможе, – бурмочу, піднявши очі на нього.

– І нехай. – відповідає, дивлячись на мене так, ніби це не останній раунд нашої словесної гри.

Марк відкриває двері до просторої спальні, і мене відразу охоплює дивне відчуття. Темно-коричневі стіни, розкішний килим із м’яким ворсом, величезне ліжко з високим узголів’ям – усе це виглядає стильно, але значно затишніше, аніж інтер'єр будинку в цілому. Гіркий шоколад і молоко – такі асоціації викликає кольорова гама. 

Марк відчиняє шафу й показує, де можна повісити одяг. Потім відкидає товсту ковдру на ліжку й кидає на мене короткий погляд.

– Сподіваюсь, тобі тут буде зручно.

– Тут? – я дивлюся на величезне ліжко й намагаюся зрозуміти, що він має на увазі.

Він піднімає брову, наче прочитавши мої думки.

– Нам доведеться спати в одній кімнаті.

Я застигаю, не вірячи своїм вухам.

– Що?

Марк знизує плечима, підходячи ближче до мене.

– Це буде підозріло. Ну, якщо спатимемо в різних. Вони нас перевіряють. Ми повинні виглядати як пара, Агато. Пара ж не ночує в різних кімнатах.

– А-а-а ну так… Але ж… – я мимоволі жестикулюю руками, шукаючи хоч якийсь контраргумент, але всі вони здаються слабкими навіть для мене самої. – Це логічно. – здаюся.

– Ну так… Взагалі ліжко велике, нам вистачить місця… – здається, Марк теж знічується. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍