Андрій Юрійович Курков - Сірі бджоли

— Куди захочуть, туди і полетять. Вулики у сад винесу, а далі то вже їх справа.

— Ти б краще їх у моєму саду поставив! У нас там спокійніше! Там на полі і квітів більше!

— Дякую, — закивав Сергійович. — От весни дочекаємося, тоді видно буде, де квітів більше!

Розійшлися вони з Пашкою цього разу дружньо, навіть руки біля хвіртки потисли. Потім зайшов Сергійович у сарай до бджіл.

— Запам’ятайте! — сказав, на вулики, сховані за листами заліза, дивлячись. — Адреса у нас тепер нова! Вулиця Шевченка! А будинок так і лишився тридцять сьомий, тільки вулиця інша!

Постояв Сергійович перед вуликами ще пару хвилин, до тиші дослухаючись. Здалося йому, що почув він у тиші сараю гудіння бджолине. А значить, і вони його почули. Не могли не почути.

21

Лопата для прибирання снігу совалась по нижній корі насту, розкришеній і наново утрамбованій важкими черевиками хазяїна дому. Верхній сніг, що недавно випав і ще не став важким, знімався легко. Сергійович його лопатою штовхав до краю двору, до садового паркану.

Заняття це, звичайно, здавалося Сергійовичу безглуздим. Щось на зразок вранішньої зарядки. Але все одно очищати старий сніг, зледенілий, від нового, пухнастого, як ніяк, роботою вважатися могло. А за роботою Сергійович знудився. Не за тією, на яку маршрутками переповненими треба їхати, а тією, за якою руки сверблять. Така праця — вона і від неробства-туги відволікає, і радість приносить, якщо у неї мета кінцева є. Ну от, як прибирання снігу, наприклад. Хоча, по суті, він же і не прибирає цей сніг — його весна прибере. Він його сортує.

Усміхнувся Сергійович. Віддихався. Згадав, як любив раніше шкатулки майструвати! Як шліфував їх дрібною наждачною, як лакував. Гарне заняття! Якраз зимове! Як рукоділля для жінок! На столі інструменти, клей столярний, поліровані дощечки. А за вікном — осінь із дощами, зима зі снігопадами, та хоч травневі грози! А потім запросять на весілля, а він з подарунком — із шкатулочкою з вишні, на кришечці котрої — інкрустація березою, у вигляді двох обручок переплетених! Наче і не сервіз, і не сто гривень у конверті, але щось тепле, від душі і серця! І всі це розуміють! Особливо молодята!

Озирнувся на двір.

«Щось тихо дуже!» — подумав.

І справді, тиша навкруги зависла мирна, не воєнна (не військова). Навіть далекого відлуння вибухів не чути!

Прихилив лопату до паркану. Зайшов у сарай-зимівник до бджіл. Відсунув захисний лист заліза, приклав вухо до стінки ближнього до входу вулика. Вухо тремтіння відчуло, а звуків жодних! Стіна вулика — це як вушна перетинка, тільки з іншого боку, зсередини. Тобто тремтіння вже і є перероблений цією перетинкою звук!

— Ну, давайте, давайте! — прошепотів він випрямляючись. Поставив лист залізний на місце. — Скоро вам до роботи братися! — Вийшов з сараю.

«А де ж вони літатимуть?» — подумав і у бік саду, за котрим город і поле, поглянув.

Не маючи відповіді на власне питання, зазирнув він у сарай-гараж. Зняв ключа з цвяха на стіні. Сів у свій «жигуль». Руки на холодне кермо поклав. Знову про весну близьку подумав. Водієм він був спокійним і обережним. Зимою не їздив, лише у теплий час. От і уявив собі, як з двору на свою перейменовану весняну вулицю виїздить.

Вставив ключа. Повернув його, одночасно натискаючи на педаль газу — тиша! Мовчить машина. Чортихнувся Сергійович спересердя і тут згадав, що акумулятор же у хаті, біля буржуйки на підлозі стоїть, гріється. Він же як людина — на морозі спочатку німіє, а тоді завмирає на смерть.

Сходив у будинок, приніс важку коробку, на її місце під капотом поставив, клеми приєднав. Одразу завівся мотор — голосно, майже дзвінко. Посмішка на обличчі Сергійовича розплилася — лінива і мрійлива. І здавалося йому, що ніхто зараз цей шум мотора не чує. Не тому, що він всередині сараю-гаража машину завів, а тому, що нема навкруги нікого! І до Пашки так далеко, що цей звук і не долетить туди, на Леніна! Хіба якщо виїде він машиною у двір! Але рано ще. А мотор — молоток! З першої іскри завівся!

Повернув ключа назад, вийняв. І тиша відновилася у всій своїй красі. Чомусь пригадався нещасний випадок п’ятирічної давнини. На Шевченка, тій, що тепер Леніна стала, у гаражі своєму Івановський Сашка зі своєю подругою із Світлого до смерті вчаділи. Дружина Сашкова якраз у санаторії від туберкульозу безкоштовно лікувалася. Дітей вони не мали. Чого б не в хаті з коханкою горілку пити? Нащо вони у машині пили! Хороший був мужик, на акордеоні грав! Пом’янув Сергійович Івановського подумки. Автоматично повітря у машині понюхав. Потім виліз. Дверцята акуратно притис, щоб закрилися без удару, але до клацання. Ключа на гвіздок. Сам у двір.

«Що б його ще корисного зробити?» — задумався.

І тут до тиші цієї незвичайно мирної ледь чутний писк проник. Прислухався Сергійович. Ні, не здалося. Звук далекий, але чимось знайомий. Як дзвоник телефонний.

Зробив Сергійович кілька кроків до будинку й очі його здивовано округлилися: так це ж його мобільний у будинку дзвонить! Вперше за три роки! Поспішив він на поріг та й до хати. Ухопив телефон, до вуха притиснув.

— Алло?

— Алло? — відповіли йому звідти чоловічим голосом. — Це хто? Як вас звати?

— А навіщо? — оторопів Сергійович. — Ви кому дзвоните?

— Тому, хто трубку зніме! Ви де зараз знаходитеся? — незнайомий голос звучав холодним металом.

— Вдома.

— Адреса яка?

— Та ви що! — обурився Сергійович. — Охрініли? Може, ще й мій розмір взуття вам повідомити? Та йдіть ви зі своїми питаннями нахер!

Натиснув він на відбій, а у вухах ще власний крик чувся.

— Оце тобі на! — здивувався Сергійович.

Все ще роздратований, віддихався, як ніби поспішав. Видихнув своє обурення.

Опустив очі на мобільник. Перевірив, хто дзвонив. А там «Прихований номер».

— Да-а, — протягнув із сумнівом. І тут же подумав: «А може мені комусь подзвонити?»

Про Віталіну, дружину свою, згадав. Тільки навряд чи вона його дзвінку зрадіє. Подумає, що йому від неї щось потрібно. Ні! Краще комусь іншому. Може, Пашці? Тільки ж його номера у телефоні немає. Ніколи вони один одному не дзвонили. Чого дзвонити, як за п’ять-сім хвилин дійти можна!

Пригадався