Террі Пратчетт - Озброєні, Террі Пратчетт

взагалі можете скоїти злочин. У вас можуть бути лише малесенькі милі грішки.

— А тепер куди не глянь — пихаті ґноми, тролі та інші грубіяни, — скаржилася леді Селашіль. — Зараз в Анк-Морпорку більше ґномів, ніж у будь-якому їхньому етнічному місті… чи як вони там називають свої нори.

— Яка ваша думка, капітане? — запитав герцог Еорльський.

— Гм, — капітан Ваймз узяв виноградину і почав крутити її між пальцями.

— Етнічна проблема.

— У нас така є?

— Ну так… Подивіться на Кар’єрний провулок. Там щовечора бійки!

— І вони взагалі нічого не знають про правильну релігію!

Ваймз на мить поглянув на виноград. Він хотів сказати: «Звичайно, вони б’ються. Вони тролі. Звичайно, вони б’ють одне одного кийками — трольська мова — це здебільшого мова тіла, і — так! — вони люблять покричати. Насправді, єдиний, хто коли-небудь приносив кому-небудь справжні неприємності, — чортів Хризопраз, і то лише тому, що він, наче мавпа, копіює людську поведінку, а вчиться він швидко. Що стосується релігії, трольські боги б’ють одне одного кийками уже десять тисяч років, навіть раніше, ніж ми перестали їсти пісок».

Але згадка про мертвого ґнома зачепила в його душі якісь порочні струни.

Він поклав виноград назад на тарілку.

— Безумовно, — сказав він. — Як на мене, всю цю безбожну сволоту варто зібрати і виперти з міста, підпихаючи її пікою у спини.

Настала хвилина мовчання.

— На більше вони не заслуговують, — додав Ваймз.

— Саме так! Вони не набагато вищі за рівнем розвитку, ніж тварини, — сказала леді Омніус. Ваймз підозрював, що її ім’я — Сара.

— Ви помітили, які в них великі голови? — сказав Ваймз. — Там же саме каміння. Жодних мізків.

— Та й моралі не більше, — сказав лорд Еорльський.

Почулося перешіптування, в якому відчувалася загальна згода. Ваймз потягнувся за келихом.

— Віллікінсе, я не думаю, що капітан Ваймз хоче вина, — сказала леді Ремкін.

— А от і хочу! — весело сказав Ваймз. — Ну, раз уже підняли це питання, що ви думаєте про ґномів?

— Не знаю, може, ви не помітили, — сказав лорд Еорльський, — але щось собак у місті поменшало.

Ваймз на нього витріщився. Щодо собак — то була щира правда. Здається, він давно не бачив зграй собак. Це факт. Він бував у кількох ґномських барах з Морквою і знав, що ґноми дійсно їдять собак, але тільки якщо вони не можуть вполювати достатньо щурів. А десять тисяч ґномів, які їдять щурів ножами, виделками та лопатами, не загрожують популяції щурів Анк-Морпорка. Ґноми завжди писали про це у листах додому: мовляв, приїздіть усі і захопіть кетчуп.

— Ви помітили, які в них маленькі голови? — Ваймз спромігся заговорити, як аристократ. — Туди може поміститися небагато мізків. Цей факт підтверджено ретельними вимірюваннями.

— А ви бачили їхніх жінок? — підхопила леді Сара Омніус. — Вони якісь… підозрілі. Ви знаєте, що кажуть про ґномів, — загадково додала вона.

Ваймз зітхнув. Він знав, що ґномів-жінок бачили весь час, просто вони на вигляд бути такі самі, як і ґноми-чоловіки. Безумовно, це знали всі, хто хоч щось знав про ґномів.

— Хитрі маленькі чортенята, — сказала леді Селашіль. — Розум гострий, немов голка.

— Знаєте, — похитав головою Ваймз, — знаєте, що мене до біса дратує? Те, що вони настільки нездатні до будь-якої раціональної думки і одночасно настільки хитрі і проникливі, чорт забирай!

Тільки Ваймз помітив, як леді Ремкін кинула на нього лютий погляд. Лорд Еорльський погасив сигару.

— Вони просто приїздять і захоплюють наше місто. І працюють, як мурахи. Нормальна людина уже лягає спати, а вони все працюють. Це неприродно.

Думка Ваймза бовталася десь поруч із цим зауваженням і порівнювала його із зауваженням про гідну працю та повний робочий день.

— Ну, один із них вже не буде працювати так наполегливо, — сказала леді Омніус. — Моя служниця сказала, що одного з них сьогодні вранці знайшли мертвим у річці. Можливо, якась міжплемінна війна чи що там у них буває.

— Ба… можна вважати, що це початок, — усміхнувся лорд Еорльський. — Хоча одним більше, одним менше. Ніхто й не помітить.

Ваймз яскраво посміхнувся.

Біля його руки стояла пляшка вина, і, незважаючи на тактичні зусилля Віллікінса, Ваймз зумів її залишити при собі. Її горлечко так і просилося до рук…

Ваймз відчув на собі пильний погляд. Він подивився через стіл на чоловіка, який пильно за ним стежив і чий єдиний внесок у розмову був: «Чи не будете ви такі ласкаві, капітане, передати мені приправи?» На його обличчі не було нічого примітного, окрім погляду — який був абсолютно спокійним і трохи зацікавленим. Це був доктор Ребус. Ваймзові здалося, що той читає його думки.

— Семюеле!

Рука Ваймза зупинилася на півдорозі до пляшки. Віллікінс стояв поруч зі своєю господинею.

— Знаєш, на порозі молода особа, здається, капрал Морква, — сказала леді Ремкін. — Хоче тебе бачити.

— Неймовірно! — сказав лорд Еорльський. — Він прийшов, щоб заарештувати нас? Ха-ха-ха.

— Ха, — сказав Ваймз.

Лорд Еорльський ліктем штовхнув свого сусіда.

— Напевне, десь коїться злочин, — жартував він.

— Так, — сказав Ваймз. — І, здається, дуже близько.

Морква увійшов, тримаючи шолом під пахвою під кутом, який вважається шанобливим.

Він подивився на вибрану компанію, нервово облизав губи і привітався. Усі на нього дивилися. Моркву важко було не помітити в кімнаті. У місті були й інші здоровані, навіть більші за нього. Та він не вписувався в обстановку. Він узагалі, здавалося, без будь-яких зусиль викривлював простір навколо себе. Все навколо ставало фоном для капрала Моркви.

— Вільно, капрале, — сказав Ваймз. — Що там? Я маю на увазі, — швидко додав він, знаючи про прямолінійне розуміння Морквою будь-якої образності, — чому ти прийшов?

— Хочу вам щось показати, сер. Е-е-е. Сер, я думаю, що це з Гі…

— Ну ж бо, поговорімо про це надворі, добре? — сказав Ваймз. Доктор Ребус не поворухнув жодним м’язом.

Лорд Еорльський відкинувся назад у кріслі.

— Ну, мушу сказати, що я вражений, — сказав він. — Я завжди думав, що Сторожа — досить неефективна служба, але зараз бачу, що ви завжди виконуєте свій обов’язок. Завжди готові до зустрічі зі злочинним розумом, так?

— О, так, — відповів Ваймз. — Злочинний розум. Так.

Прохолодне повітря передпокою старовинної будівлі дало йому божественну насолоду. Він притулився до стіни і, примружившись, прочитав картку.

— «Ружжо»?

— Ну, ви ж самі казали, що бачили щось у них на подвір’ї, — почав Морква.

— Так, а що таке ружжо?

— Можливо, у музеї Гільдії був портрет якогось важливого пана Ружжо? І цей знак був під портретом? — припустив Морква. — Ну ви знаєте, як підписують експонати у музеях.

— Ні, я так не думаю… А що ще