Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

Схопивши мене за комір, кінь допоміг підвестися. Ледве зібравшись з думками, я насилу вдерлася на коня і підхопила на руки Рудика. Втрималася в сідлі буквально чудом і Гель помчав уперед.

Пролетівши безлюдний район, кінь почав поступово сповільнюватися, коли усвідомив, що, несучись по дорозі, привертає набагато більше уваги, та ще й з таким мальовничим вершником на спині.

Я практично нічого навколо не помічала. Зізнатися, мене трохи нудило... голова тріщала, а налякані шепотки людей зовсім не сприймалися свідомістю...

Хоча Гель і їхав дуже обережно, я відчувала, як поступово погіршується мій стан. Притримавши поводи, спробувала нормально зітхнути.

Нестача кисню відчувалася неймовірно сильно. Задерши голову, марно хапала повітря ротом. В очах все двоїлося... розпливалося.

Рудик стурбовано зазирнув мені у вічі.

Не можу сказати точно, але, здається, довкола мене почали збиратися люди.

Вдихнути так і не вдалося. Руки послабшали, випустивши узду. В очах остаточно потемніло. Відчула, як потихеньку з'їжджаю з сідла. Останнє, що пам'ятаю – зіткнення із землею, несамовитий гавкіт Рудика та спроби Геля підняти мене…

Замок графів Шенборнів

Підземелля

Осяяний світлом від полум'я, що танцює на ґнотах свічок, силует грізної валькірії виглядав ще більш жахливо. Не висока і підтягнута дама з темно-червоним волоссям, стояла, склавши руки на грудях і нетерпляче стукаючи пальцями по своєму передпліччю.

Кажуть, що її зовнішня молодість – то дяка сльозам, пролитих жертвами та ворогами, а колір волосся – пролита за століття кров.

– Ну що, любий, скоро все здійсниться… я не змогла помститися за тебе, то помстюся, за те приниження, яке не змогла побороти роки тому – вузькі чорні очі поглянули на голову якогось чоловіка, що лежала на столі, дивлячись на кохану мертвими очима.

Томоє Годзен – воїн, найманка, самурайка. Ледь не найперша в цьому світі. Та вже століття не єдина. Нелегке життя погнало вишню сходу – найсправжнішу сакуру – на захід. Кажуть, що їй не сотня і не дві років, та бліде обличчя усе таке ж молоде, наче їй не більше тридцяти.

Ця жінка – озлоблена душа – в розшуку на сході, у вампірів, на території яких жила задовго до того, як вони захопили японський архіпелаг, привносячи свої нрави, свій уклад та свою дурну кров. Не задоволена нею й європейська інквізиція. Шукають перевертні, всі поголовно раси Західної Європи, та засіла вона чомусь саме тут, блукаючи між Польщею, османами та москалями, по українським територіям.  

У коридорі пролунали кроки. У простору кімнату без вікон і з кам'яними стінами прослизнула тінь.

— Я виконав усе, як ти й хотіла – пролунав із мороку голос і на світ виступив блідий, як вампір Сорока.

— Упевнений, що це саме те, що нам потрібно? – невдоволено примружилася Годзен.

– Іншої подібної дрібнички на всіх енергопланах та світах не знайти! – запевнив слуга і простяг своїй пані кулон, що представляв із себе кіготь фенікса.

Здивована жінка придивилася, а потім, вихопивши прикрасу, пригрозила:

 – Якщо не спрацює – нарікай на себе...