Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

Глава 6

Pov невідомий

Давно мене вже не турбували… навіть почала з'їдати нудьга…

Байдуже вивчаючи мовчазну гладь безмежної енергії похмуро розмірковував. Думав я ні про що і про все відразу... І тут відчув якісь енергетичні вібрації. Стурбовано озирнувшись, усвідомив, що все астрально-ефірне міжмир'я стрясається від чийогось втручання.

Якась потойбічна сутність намагалася пробратися у цей світ...

А може таки витягнути когось у той?

Почувши запах горілих трав, демона і якийсь неймовірно знайомий аромат не міг хитро не посміхнутися. Невже люди? Схоже, буде щось веселе.

Самостійно вибравшись назовні, вирішив підіграти невдалим екзерцистам:

- Хто потривожив мій спокій?... - за канонами жанру сказав я, опинившись у фізичному світі.

Переді мною стояла низька червоноволоса чоловічка в вельми відвертому вбранні і демон нижчого порядку... зізнатися, я очікував побачити нерозумних дітей, але нічого і це зійде... і над ними познущатися можна!

О, як я помилявся...

- Мустаф Аріл! – побожно прошепотіла жінка з одержимим блиском в очах… – о, забутий воїн минулого, присягни ж мені на вірність, і я поверну тобі тіло.

Вразившись її обізнаності, вирішив, що можна ще подуріти, адже все одно нічого страшного не станеться.

- Пропоную тобі контракт - хитро примружилася червоноволоса жінка в дивного виду обладунках.

– І що ж чоловічок може мені запропонувати? - єхидно поцікавився я - Душу? То вона в тебе погана… тіло? Я можу знайти сировину для ритуалів і покраще.

- А якщо я віддам тобі ось це - блиснула вона до болю знайомою прикрасою.

Перетікши зі згустку тьми в людиноподібний вигляд, кінчиком пальця торкнувся кулона.

– Кіготь фенікса… – мимоволі вирвалось у мене. – І чого ж ти хочеш? – уже серйозно спитав я.

— Лише заручиться твоєю підтримкою в одній справі… ну так що?

Її пропозиція звучала дуже привабливо, тим більше я був впевнений, що зможу обхитрити цю дивну парочку, тому й погодився.

Pov Алана

- Бідолаха! - почула я жалібний жіночий вигук десь біля себе.

- Та помовчи ти! - вигукнув інший, набагато грубіший голос, що явно належить чоловікові.

Голоси, що доходили до свідомості, хоч-не-хоч змусили розум прокинутися. Думки повільно закрутилися…. Тіло починало приходити до тями. Я все ще пластом лежала на бруківці, голова страшенно тріщала, а вся задня частина тіла хворіла-свербіла.

Насилу розплющивши очі, побачила перед собою хлопця років вісімнадцять. Схилившись наді мною, юнак проводив незрозумілі махінації руками. З заплющеними очима і злегка напруженим виразом обличчя він водив долонями повітрям у парі сантиметрів від мого обличчя. Його рухи віддавалися дивним, ледь помітним теплом у районі носа.

Біля поки невідомого мені хлопця стояв Рижик, який насторожено ловив кожен, навіть найменший рух юнака. За спиною в молодого чоловіка стояла жінка похилого віку в зеленій сукні та білому фартуху. Жінка тримала руки біля серця, а на її обличчі читалися щирі жаль та співчуття.

Біля неї, тримаючи Геля за узду, стояв не молодий смуглявий чоловік із карим волоссям, строгими рисами обличчя, пишними вусами та зеленими добродушними очима. Одягнений він був у простецьку сорочку, коричневу селянську жилетку та бордові злегка мішкуваті штани.

Ця трійця (пара, яка стоїть за хлопцем і власне сам хлопець), чомусь здалася мені родичами…

- Ти в порядку? – уточнив хлопець, що вже відкрив очі.

Прислухавшись до себе, на диво усвідомила, що справді гаразд.

Хоча цей «порядок» і був відносним, я можу повноцінно дихати та бачити, у вухах не дзвенить… та й у голові якось прояснилося… — це навіть перемога!

Я так добре себе не відчувала з самого моменту пробудження в тій підземній коморі в забутому містечку.

Присівши і спершись руками об пласке каміння бруківки, спробувала відповісти, судячи з усього, доброзичливцю. Проте з горла вирвалося лише невиразне хрипіння.

- Бідний хлопчик! – нарікала рум'янощока бабуся.

Інші ж, включаючи Геля і Рижика, насторожено дивилися на мене. Вразившись тому, що мене знову прийняли за хлопця, я як не як вимовила:

- Все гаразд, дякую - чемно відгукнулася я, дивлячись на хлопця, якому і адресувалася моя подяка.

Нехай голос і звучав хрипко і не природньо всі, включаючи юнака, що справлявся про моє здоров'я, зніяковіли, усвідомлюючи свою помилку з визначенням статі.

Однак швидко повернувши собі самовладання, хлопець підвівся з колін.

- Нік Емерсон - дзвінко сказав він, і простяг мені руку чи то для рукостискання, чи то для допомоги.

- Алана - все також тихо і хрипко відгукнулася я, самостійно піднімаючись на ноги.

Рижик радісно завиляв хвостом, а з морди Геля пішла та майже людська напруга, яка була там до цього.

Чоловік відпустив коня, і жартівливо вклонившись переді мною представився:

- Ерік Емерсон, приємно познайомитися - і махнувши в бік жінки, що збадьорилася і повеселішала, повідомив: - Моя дружина Джулія.

- Приємно познайомитися - простодушно відгукнувся луною в стінах сусідніх будинків мій тихий голос

- Ой, Алана, я просто наполягаю на вашому лікуванні! Ну, зайдіть, будь ласка, в будинок.

Було видно, що жінка похилого віку металася між ввічливим зверненням і наказами… не передати словами її тону.

Здавалося, вона дійсно турбувалася за мій стан.

Не встигла я й оком моргнути, як мене затягли в маленьку двоповерхову будівлю поряд, з якоюсь вивіскою на фасаді, вивчити яку в мене просто не було шансів.

Затягнувши мене до будинку Джулія посадила мене на м'яке крісло перед круглим столом, а сама зникла десь у надрах будинку. Чоловіки сівши за цей стіл завели бесіду.

Мене стурбувало розставання з Гелем та Рижиком, бо вони залишилися на вулиці. Зізнатися, я під час бесіди стурбовано виглядала у вікно, почуваючи себе не в своїй тарілці.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍