Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

Завертавшись, пес виліз із сумки, коневі на спину і також зацікавлено глянув на картину, що розкинулася.

– Ну що? – почухала Рудика за вушком – поїдемо туди?

Радісно гавкаючи, пес зістрибнув і махаючи хвостом побіг уперед злегка накульгуючи. Обернувшись, він подивився на нас із Гелем і нахилив голову набік, ніби закликаючи йти за ним.

Блукаючи порожніми вуличками, не могла зрозуміти напруги, що повисла в повітрі.... Сірі будівлі з забитими вікнами і масивними залізними дверима навили похмурі думки. Не було видно жодної душі. Вітер ганяв пил і сухе листя. Небо хмурячись, важко нависало над землею.

– Тихіше, тихіше – погладила я коня по гриві, помітивши, як він насторожено стриже вухами і сповільнюється при кожному шурхоті.

Кінь заспокоївся, але ненадовго. В одному з провулків щось звякнуло. Злякано смикнувшись, Гель мало не скинув мене. Було видно, що кінь не пристосований до міста. Хоча, я, швидше за все, теж...

Про всяк випадок, спустившись з коня і пішла поряд з ним узявши в одну руку узду, а іншою погладжуючи ну просто шовкове хутро на морді.

Не знаю, як треба було реагувати на поведінку коня. Мене теж неймовірно лякав хоч якийсь рух після того бездушного міста, з якого ми так поспішно тікали. Можливо, треба було прислухатися до третього голосу, тобто глянути на поведінку собаки. Але Рудик зник десь далеко попереду.

Мій роздум обірвало нестямне іржання, коня, який мало не пішов під землю і тріск цієї землі.

Тіло спрацювало швидше мозку...

Коли Гель наступив на один з камінчиків на бруківці, його ноги вмить обволокло якесь павутиння, а під ним утворилася не дуже глибока ямка.

— Ось жеш... – прошепотіла я, розминаючи руку, в якій раніше тримала вуздечку. Коли кінь провалився, я з переляку, звичайно ж, відстрибнула, але випустити вуздечку забула, а тепер терпіла біль, прикусивши губу.

Спроби розплутати коня ні до чого не спричинили. Я лише ризикувала влипнути сама, та на додачу ще й руки порізати (хоча останнє мені не загрожує .... Різати нічого –  живого місця вже немає)

Тяжко зітхнувши, встала і глянула на коня.

– Гель, добрий мій, потерпи – і приклавши своє чоло до лоба коня сказала – зараз я що-небудь знайду, а ти не брикайся, а то ще сильніше встрянеш.

Після цих слів тварина якось присмиріла, ніби змирившись із ситуацією і прийнявши правоту моїх висновків. Ну, а сама я справді боялася, що ті незрозумілі сіро-блакитні неймовірно тонкі та липкі нитки поранять коня чи заплутаються ще більше.

Не вигадавши нічого кращого, я пішла шукати щось, чим можна було звільнити Геля... Як на зло, нічого не знаходилося. А до цього здавалося, що на вулицях стільки мотлоху і бруду... Не було навіть елементарно каміння з гострими кінцями.

– Хей, малеча – долинув до мене грубий чоловічий голос – щось загубив?

Озирнувшись, відзначила, що далеко пішла від того місця, де в пастці залишився Гель.

Першою мою увагу привернула темна постать, що спиралася на стіну однієї з будівель. Потім, не оглядаючись невідомим чином, усвідомила, що за мною, кроків за десять стояло троє чоловіків, а праворуч на даху стояв хлопчина навряд чи старший від мене.

Останній розбігшись зістрибнув униз, ефектно приземлившись за п'ять кроків правіше від мене.

Також мимо волі затиснула носа. Запах поту та сигар позаду змішавшись із надлишком чоловічих духів попереду створювали неймовірну феєрію. Огиді не було меж.

А ось здивування запізнилося...

"Я чую їхні запахи!" – моєму шоку не було меж. Не можуть же вони настільки сильно смердити-пахнути?

Чи можуть?

– Я не чую відповіді! – почувся рик за спиною.

Відповідати я не планувала.

Зараз мене займало набагато більше, чому я настільки гостро відчуваю запахи? Звідки впевненість, що за спиною троє? Як дізналася взагалі, що це саме чоловіки?

— Хлопче, а ти знаєш, що зайшов на чужу територію? – майже прошипів силует, що відштовхнувся від стіни і почав наближатися.

Не маю уявлення хто ці люди, але одна лише їхня присутність напружувала і викликала побоювання...

— Ти що язик проковтнув? – пробурчав той самий силует.

"Стоп! – дійшло до мене – як він до мене звертається?"

Схоже ці..... Особи і справді прийняли мене за хлопця...

— Чи ти не далекий? – гидливо скривився хлопець переді мною.

Він вмить кинувся вперед і з одного удару зніс мене з ніг. Удар припав по животу і прокотився хвилею гострого болю по тілу. В очах почало двоїтися, а я втратила чіткий зв'язок із реальністю. Навколо мене щось відбувалося, але що – не наважусь сказати…

Черговий удар припав у ніс. Почула хрускіт, за яким пішли струмені липкою крові, що стікали по підборідді. Відразу відчула металевий присмак на губах... мозок якось одразу пожвавішав.

Поступово приходила до тями... Мене тримали за шкірку... Рудик, що невідомо звідки взявся, вміло ухилявся від ударів, але навіть йому перепадало. Навислий наді мною хлопець знову замахнувся, а я все мовчала. Чому? А який був сенс щось говорити?

Думаєте, дізнаються, що я дівчина зупиняться, вибачаться та підуть? Як би не так!

За спиною у хлопця, що заслонив мій огляд, пролунало кінське іржання і його як вітром здуло, а я впала. До мене нахилився Гель. Неймовірно сумний кінь наче шкодував, що прийшов так пізно. По його ногах стікали вже майже висохлі струмочки крові. Груди та ноги були зранені тим павутинням.

Раптом на нього накинувся пузатий чоловік.

Недовго думаючи Гель відштовхнув злодія задніми копитами, так що останній упечатався в стіну.

Десь збоку безперервний гавкіт обірвався скуліжом, а потім пролунав рик і людський крик. Двоє нападників, що залишилися відносно цілі розвернувшись, кинулися навтьоки що було духу.

А хлопець, якому подібно до оленя, Рудик перекусив сухожилля, скрутився калачиком і щось нероздільно бурмотів.