Михайло Юрійович Відейко - Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців

Прокопія Кесарійського, написаних у 550-х рр. слов’яни фігурують не як «свіжа новина», а радше як загальновідоме явище. Відомості Прокопія дозволяють стверджувати, що слов’яни були присутні на дунайському кордоні вже у 510— 520-х рр., а на другу половину 530-х рр. стали настільки добре відомі ромеям, що слов’янських найманців залучають до операцій імперської армії в Італії. При цьому згадані твори не залишають сумнівів, що слов’яни становили потужну військову силу, а отже, тисячні контингенти слов’янських вояків репрезентують великі юрби населення (воїни становлять у спільнотах такого рівня розвитку десь п’яту частину всього загалу).

Зведення докупи відомостей, що надають разом Йордан та Прокопій, дозволяє впевнено констатувати, що на середину VI ст. слов’яни замешкували землі від правобережжя Дунаю до Лівобережжя Дніпра. Щодо широтних кордонів їхнього ареалу, то на півдні таким кордоном візантійці вбачали чорноморське узбережжя, а на півночі вони знали лише одну точку — витоки Віскли (Вісли). За сучасними уявленнями, ареал слов’ян навіть на момент перших контактів із ромеями був значно ширший, але це вже предмет досить складних реконструкцій, що компенсують необізнаність авторів VI ст. з віддаленими районами розселення слов’ян.

Таким чином, у часи «історичного дебюту» слов’яни замешкували величезний простір не лише у Східній, а й у Центральній Європі, були численними та мали неабиякий військовий потенціал. Напрошується цілком логічний висновок, що безпосередньому зіткненню з ромеями передував певний період, протягом якого слов’яни набули такої потужності. Однак цей період, напевно, не був надто тривалим: жодне джерело, старше від уже згаданих творів Йордана та Прокопія, ніяких слов’ян не знає.

Пояснити це необізнаністю пізньоантичних авторів з етнографією віддалених від кордонів імперії обширів Східної Європи проблематично. Буквально напередодні (звісно ж, в історичному вимірі) початку слов’янської хвилі натиску на дунайський кордон імперії в регіоні вирували події, спровоковані вторгненням гунів. Тож мешканці імперії мали нагоду познайомитися з чималим переліком східноєвропейських племен, зокрема зі списку підданих «імперії гунів» за часів Аттіли. Однак слов’ян серед них немає. Імовірно, слов’яни усвідомили свою спільність та висловили це усвідомлення в самоназві (слов’яни — тобто ті, хто має слово, розмовляє зрозумілою мовою) дещо пізніше, десь на зламі IV—V ст. н. е.

Однак проблема залишається: потрібна певна «демографічна маса» тих, хто за певних історичних обставин зазначену спільність усвідомлює. Таке усвідомлення не виникає спонтанно й нізвідки. Більше того — етнічні спільноти апелюють не лише до єдності мови та побутової культури. Однією з обов’язкових складових є впевненість у спільному походженні, наявності одного історичного коріння. Таким чином, слід шукати, з яким населенням можна співвіднести безпосередніх пращурів слов’ян на попередньому етапі, протягом гунського часу (кінець IV — перша половна V ст.), а за можливістю й у більш ранній час.

Історики тривалий час у вирішенні цієї проблеми покладалися виключно на відомий пасаж у «Гетиці» Йордана: «вони [венети], поставши з одного кореня, породили три народи, тобто венетів, антів та склавинів». Подібне бачення «слов’янського родоводу» викладено й в іншій частині цього твору Йордана: «Хоча тепер їхні [венетів] найменування змінюються залежно від різноманітних родів та місць мешкання, здебільшого вони все ж звуться склавинами та антами». Про один корінь склавинів та антів розповідає і Прокопій, щоправда, називаючи їхніми спільними предками якихось спорів (і пояснюючи назву предків слов’ян, відштовхуючись від еллінського розуміння слова «спори», себто «розсіяні», що одразу видає штучне наслідування «етимологічної традиції», притаманної античній літературі).

У будь-якому разі повідомлення Йордана, попри одиничність його тверджень про походження склавинів та антів від венетів, сприймалося як аксіома. Тим паче, що венети / венеди спорадично згадувалися в межах Центральної та Східної Європи більш ранніми авторами, від Плінія Старшого (23—79 рр. н. е.) до т. зв. «Певтингерової таблиці», карти-інтернарія, остаточну редакцію якої дослідники схильні датувати IV — першою половиною V ст.

Щоправда, венетів / венедів було чимало і в інших частинах Європи. Найбільш відомі серед них — мешканці області між північним узбережжям Адріатичного моря та Альпами, що й нині зветься Венето. У більшості випадків було цілком зрозуміло, що йдеться про кельтські та іллірійські племена. Однак дослідників XIX ст. не надто переймало навіть те, що не відома жодна самоназва слов’янського народу, співзвучна з «венети». У відповідь вони зазначали, що таку співзвучність мають екзоетноніми, назви, що використовувалися для позначення слов’ян фінськими та германськими народами. Тож повісленських давніх авторів та східноєвропейських венетів / венедів без особливих застережень стали вважати слов’янами, а «Природничу історію» Плінія — найранішою згадкою слов’ян у джерелах.

Закріплення в історіографії ототожнення центрально- і східноєвропейських венетів зі слов’янами може слугувати сюжетом окремої захопливої розвідки щодо ваги наукового авторитету у вирішенні суперечливих питань, а також впливу позанаукових чинників на неупередженість дослідників. Уперше «венеди Плінія» були визначенні як «першослов’яни» в праці польського славіста В. Суровецького 1824 р. Згодом цю гіпотезу прийняв такий стовп тогочасної славістики, як П. Шафарик. Авторитет цього дослідника був практично беззаперечним для представників наступного покоління славістів, таких як Л. Нідерле та О. Л. Погодін. Тож на зламі XIX—XX ст. якесь інше розуміння венетів у науковій літературі слов’янськими мовами було практично відсутнє. Критичні ж зауваження та суто науковий скепсис дослідників, котрі представляли інші народи, сприймалися насамперед як шовіністичні закиди та намагання ігнорувати «давність слов’янського родоводу».

Події першої половини XX ст. аж ніяк не сприяли усуненню політичного складника із зазначеної проблематики. Радше навпаки, конфлікт між «слов’янством» та «германством» раз у раз переносився і на історію. Ситуація поволі виправлялася протягом другої половини XX ст., і лише в останні два-три десятиліття «венетське питання» нарешті знов повернулося в суто академічне русло. Цьому сприяло не тільки угамування «слов’яно-германських пристрастей», а й не меншою мірою зміна дослідних парадигм (зокрема, чимало аспектів щодо етногенезу слов’ян перебрали на себе археологи). Щоправда, рецидиви спроб більшого «заглиблення» історичних коренів слов’ян із прирівнюванням до слов’ян венетів трапляються і зараз.

Втім, із критичним підходом доводиться констатувати таке. З огляду на поширення етноніму «венети» в номенклатурі європейських племен, немає жодних підстав вбачати у венетах, котрих античні автори розташовують у Центральній та Східній Європі, неодмінно слов’ян або предків слов’ян. Більше того, щодо пізніших, ранньосередньовічних слов’ян назви, співзвучні з «венети», використовувалися тільки сусідами й ніколи не були самоназвами. При цьому самоназви слов’ян (на рівні племен та союзів племен) на час середньовіччя вже були добре відомі.

Хроністи германського походження вживали термін «венеди» як узагальнювальний, часто зумисне підкреслюючи цю обставину, а за потреби конкретизували племінні назви. Слід зазначити, що цей узагальнювальний термін з’явився саме в середньовіччі на західних околицях «слов’янської ойкумени», а