Лія Серебро - День падіння з висоти., Лія Серебро

17

     Я проспала і прокинулася від того, що Олександр гладить мої плечі, трохи спустивши сорочку з них. Його тепле дихання приємно зігрівало мене. Розплющивши очі, я зауважила, що він виглядав втомленим і дещо вичавленим.

-Привіт... - слабким голосом прошепотіла я.

-Скучила? - запитав він, притулившись губами до моїх плечей.

-Так, але Аліна розбавила мій вечір... Вона досі тебе любить. Скажи, мені є про що хвилюватися? Що ти до неї відчуваєш?

   Я потягнулася, намагаючись приховати своє хвилювання, яке одразу ж виникло при згадці про неї.

      Олександр не поспішав із відповіддю, так само потягнувся, скинув із себе сорочку і притиснув мене до себе

-Огиду... - з тінню усмішки на обличчі відповів він.

-Ну тоді донеси до неї це, щоб вона не сміла більше з'являтися сюди, давати мені візитки з підозрілою адресою і свої номери телефонів. Вона намагалася зламати замок старими ключами! - скаржилася я.

    Я хотіла якомога більше очорнити Аліну в очах Олександра. Тим самим відвести від себе його невдоволення тим, що я впустила її.

-А де візитка? - раптово з непідробним ентузіазмом поцікавився він.

-Ось... - я стягнула її з тумби й простягнула йому.

   Олександр тут же зім'яв її і поклав у кишеню штанів.

-Поглянь на мене. - попросила я абсолютно спокійно.

    Я вирішила вловити в його міміці або жестах хоча б краплю хвилювання з приводу візитки.

-Вона ж набрехала? Вона просто хоче повернути тебе? - знову запитала я, не витримавши мовчання з його боку.

-Навіть обговорювати не хочу. Але якщо ти сумніваєшся в мені, ми можемо поговорити про це!

    Він покосився на мене, і я помітила в його погляді якусь роздратованість. Так само нервово він розсунув штори в спальні, впустивши промені яскравого сонця, які вмить змусили мене примружитися.

-Ти їй віриш чи мені? - уточнив він цілком серйозно.

-Вона була впевнена, що тебе немає вдома. Вона знала, що я є. Із собою в Аліни вже була візитка з адресою. Вона не з тобою хотіла побачитися, а зі мною...

   Промені ранкового сонця протверезили мої думки від нічних подій. Таке вперше спало мені на думку.

Олександр невдоволено зітхнув.

-Доросла, а віриш у небилиці! Я ж пропонував тобі приїхати до мене! А тепер ти додумуєш! - дорікнув він мені.

 Я відчуваю, що ще трохи, ще один оборот і він заведеться не на жарт. І я мала рацію. Поступово підвищуючи голос, він нарешті вибухнув.

-Ви баби дивні істоти! Вас хер зрозумієш і викупиш! Накрутите бігуді собі й живете з цим усе життя! Якого біса ти впустила її сюди?  Тепер створюєш проблему на рівному місці! Ніде спокою немає! Прийшов до себе в дім і повинен ще обговорювати з тобою всяку маячню?

   Він кричав так, що вени на його шиї здулися. Схоже на істерику, але при цьому Олександр побілішав від злості. Став ворушити білизну в шафі, вочевидь підбираючи собі чисту.

-Ти чого так психуєш? - я підійшла, щоб допомогти йому відшукати потрібне.

  Зі стосу він узяв чисту спідню білизну і попрямував у душ.

-Попрасуй сорочку! - гаркнув він наказовим тоном.

-Ти куди? - розгублено запитала я.

   Олександр зачинив двері і вже крикнув із ванної кімнати:

-На роботу!

-Знову? - розчаровано запитала я, ошелешена його реакцією.

   Але вода голосно побігла по стоку, і він нічого не почув.

Почувалася повною дурепою. Своїми підозрами й умовиводами зіпсувала такий гарний ранок. Через це він тепер знову йде на роботу.

   Аліна точно робить усе не даремно, вона хоче внести розлад у наші стосунки за будь-яку ціну. Я маю бути терплячішою, мудрішою і розумнішою за неї.

  У темпі вальсу я погладила сорочку і заварила йому трав'яний чай, поки Олександр був у душі. Він вийшов і вже не розмовляв зі мною.  Його наміри піти на роботу ще були очевидними. Я відчувала себе винною в цьому. Відчувала, що саме через мене він після нічного чергування знову тікає туди, щоб я не виносила йому мозок.

  Він призупинився і кинув погляд на мене.

-Я чай тобі заварила... Залишся! Давай забудемо про цю розмову!

-Ні вже! Наступного разу думатимеш головою, а не заднім місцем!

-Ти поводишся як примхлива дитина, якій несправедливо дорікнули! - почала я, розуміючи, що щоб я зараз не говорила, все буде марно.

     Він грюкнув вхідними дверима і залишив мене, так і нічого не відповівши. Я побігла до вікна. Побачила, що він ще довго сидів у машині, гортав телефон. Яскраві відблиски екрана телефону відбивалися на його лобовому склі. Потім він завів двигун і від'їхав. Усередині моєї душі почала тліти маленька плямочка. Тління перетворювало поступово цю плямочку на маленьку дірку.

    І сваркою це не назвеш. Я намагалася конструктивно з ним поговорити, а він завівся і втік від розмови, обливши мене і всю жіночу половину брудом. Протиріччя роздирали мене. Поперемінно я приходила то до однієї істини, то до іншої. Або бреше він, або вона. Або я наївна дура, або в будь-якому разі Дура! Я не можу знайти до нього підхід! Я весь час повинна говорити йому те, що він хоче почути. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍