Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

— А що сталося з привидом? — також нарочито спокійно запитав Джордж.  

— Його знищили, — Локвуд підійшов до вікна і розсунув важкі штори. Денне світло приголомшило мене, і я на мить заплющила очі. Коли я знову розплющила їх, усю кімнату заливало сонячне проміння. Тепер я вже не могла бачити сяйво над ліжком; майже вщух і потойбічний гомін. Щоправда, його я ще трохи відчувала — в моїх вухах тихенько тріскотіло.  

Колись цю кімнату було витримано в приємних блакитних кольорах і обклеєно дитячими шпалерами з малюнком повітряних кульок. До коркової дошки на стіні було пришпилено плакати з левами, жирафами й кіньми: в головах ліжка теж було багато старих наліпок із зображеннями тварин. Згори на мене дивились приклеєні до стелі пожовклі зірочки. Однак мою увагу привернули не ці дрібниці, а дві великі вертикальні лінії в стіні праворуч від мене, що прорізали подерті в цьому місці шпалери. То були сліди від ударів рапірою. В одному місці проріз був такий глибокий, що прохромив тиньк аж до цегли.  

Локвуд стояв біля вікна, дивлячись на глуху стіну сусіднього будинку. На підвіконні лежало сухе лавандове насіння, що повипадало з букетів, які стояли тут у вазах. Локвуд змахнув їх пальцем у долоню, складену човником.  

А в мене тим часом починалась істерика. Мені хотілось і плакати, й нестримно сміятись, і кричати на Локвуда...  

Та натомість я тихо запитала:  

— Яка вона була?  

— Ну... важко сказати. Вона була моєю сестрою. Звичайно ж. я любив її. Коли-небудь я покажу вам її фотографію. Десь там у шухляді комода, здається, є одна... Я туди заховав усі речі Джесіки. Хотів колись розібрати їх, та щоразу бракує часу...—він притулився до віконної рами, і його силует чітко вирізнився на тлі сонячного світла, — й додав, тихенько граючись насінням на долоні:—Вона була висока, чорнява, норовиста. Кілька разів, коли я дивився на тебе краєм ока, Люсі, мені майже здавалося, що... Ні, насправді ти на неї не схожа. Вона була дуже лагідна. І дуже добра.  

— А тепер ти, здається,   надто    вже стиснула мені руку, — обізвався Джордж.  

— Пробач, — я знехотя вивільнила свою руку.  

—І ти пробач, Люсі,—мовив Локвуд. — Я бовкнув, не подумавши. Насправді я хотів сказати, що ти...  

— Усе гаразд, — відповіла я. — Я сама винна, не треба було тебе розпитувати... Тобі, напевно, важко про це говорити. Ми все розуміємо. І більше не питатимемо.  

— До речі, про горщик. — знов утрутився Джордж. — Розкажи мені краще про нього. Як у ньому міг бути увязнений привид? Кераміка такого не витримує. Мабуть, той горщик було всередині викладено залізом. Або, може, сріблом... Чи там застосували щось таке, чого ми... Ой! — скрикнув він, коли я копнула його ногою. — За що?  

— Щоб ти нарешті замовк.  

Він заморгав на мене з-під окулярів:  

— Навіщо? Це ж так цікаво!  

— Ми розмовляємо про його сестру, а не про якийсь дурний горщик!  

Джордж тицьнув пальцем у бік Локвуда:  

— Він сам сказав, що це давня історія.  

—Так. Але ж ясно, що це неправда! Поглянь на цю кімнату! І на все, що тут є! Усе залишено так, як було тоді!  

— Так, але ж він сам привів нас сюди. Він хоче про це поговорити... І про горщик, я мав на увазі, теж.  

— Припини! Це тобі не твої безглузді експерименти, Джор- дже! Це його   родина!    Ти хоч краплину совісті маєш?  

— Більше, ніж ти! Я відразу зрозумів, що Локвуд   хоче    обговорити все це з нами! Після стількох років мовчання він готовий поділитися з нами...  

— А може, він такий вразливий, що...