Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

матрац застелений білим покривалом, що видавався світлою хмариною на чорному небі. А над ліжком висів нерівний овал, завбільшки з людську постать, що випромінював бліде холодне сяйво. Спочатку мені здалося, що це світло не має джерела, що овал порожній, і тільки поглянувши скоса, я помітила в його середині пляму — такі плями з’являються в очах після того, як подивишся на сонце.  

Саме цей овал і випромінював хвилі потойбічної енергії, міцні й безупинні. Тож не було нічого дивного в залізних смутах на дверях, у розвішаних по стінах блискучих срібних оберегах.  

Подібні обереги звисали й зі стелі, погойдуючись у потоках повітря, — ці потоки збурювались, коли зачинялися двері, — й тихо та мелодійно передзвонюючись; цей звук нагадував мені далекий дитячий сміх.  

— Її звали Джесіка, — пояснив Локвуд. Він пройшов повз нас, і я побачила, що він дістає з кишені темні окуляри — їх він зазвичай надягав, коли треба було захистити очі від яскравих плям примарного світла. Він надяг окуляри й провадив: — Вона була старша за мене на шість років. їй було п'ятнадцять, коли це сталось. І сталось це саме тут.  

Він говорив так спокійно, ніби це було для нього буденною справою — стояти з нами в темряві, розповідати про свою давно померлу сестру перед її Смертним Вогнем, на тлі психічного відлуння тієї події. Потім Локвуд підійшов до ліжка і обережно, щоб не торкнутися сяйва, відгорнув покривало з матраца. На матраці була широка темна пляма — поверхню матерії немовби обпекло кислотою.  

Я придивилась. Ні, то була не кислота. Мені краще знати, які бувають опіки від ектоплазми.  

Тільки зараз я відчула, що вчепилась у Джорджеву руку міцніше, ніж дотепер.  

—Тобі не боляче, Джордже? — запитала я.  

— Ні. Так само, як було.  

— Гаразд, — проте відпустити його я так і не змогла.  

— Це сталося давно, — пояснював далі Локвуд. — За прадавніх. можна сказати, часів. Мені було лише дев’ять років. Проте я вирішив, що повинен розповісти про це вам обом. Зрештою, ви тут   живете.  

Я ледве змусила себе заговорити:  

— То це... Джесіка?  

—Так.  

—Твоя сестра?  

—Так.  

— А що з нею сталося?  

Локвуд знову розгорнув покривало на ліжку:  

— Дотик лривида.  

— Привида? Звідки він узявся?  

— З горщика, — нарочито спокійно відповів Локвуд. Темні окуляри ховали його очі, й прочитати щось на його обличчі було неможливо. — Ти ж знаєш оцей мотлох, що залишився від моїх батьків? Усі ці пастки на привидів по стінах? Мої батьки були дослідники. Вивчали легенди про надприродні явища в культурах різних народів. Більша частина їхньої колекції — просто сміття: церемоніальні головні убори й таке інше. Проте виявилось, що серед них є справді небезпечні речі. Ті. які   роблять    те. що їм приписують. Наприклад, той горщик. Він, здається, був звідкілясь з Індонезії. Моя сестра перебирала артефакти в одному з ящиків. Дістала звідти горщик і... і впустила його. Горщик розбився, й з нього вискочив привид. І вбив її.  

— Локвуде... Мені так жаль...  

— Дякую. Я ж казав, що це давня історія.  

Мені важко було зосередитись на будь-чому, крім Локвудо- вих слів. Хіба що на отому шаленому потойбічному сяйві. Проте все ж таки я помітила, що в кімнаті, крім ліжка, є шафа й два комоди, а ще — коробки та ящики, зіставлені біля стін, часто-густо по три-чотири один на одному. А ще всюди стояли вази й слоїки з букетами сухої лаванди: її солодкавий, трохи терпкий аромат наповнював усю кімнату. Було так незвично відчувати цей запах у нашому домі — особливо коли згадати, що поряд була Джорджева спальня; він лише додавав відчуття фантастичності того, що тут відбувається.  

Я знову хитнула головою. Сестра. У Локвуда була   сестра.   Вона померла в цій самісінькій кімнаті.