Терьє Тведт - Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт

традиція міцно вкоренилася й у перших мусульманських суспільствах на Аравійському півострові, хоч іслам її подекуди обмежував, адже рабство суперечило ісламському вченню. Згодом вирішили, що мусульмани не можуть бути рабами. Раби, яких обертали в іслам, так і зоставалися рабами, але їхні діти ставали вільними. А що раби переважно приймали релігію рабовласників, виникла потреба в чимраз більшій кількості рабів.

Османську імперію в певні періоди можна сміливо назвати рабським суспільством. Раби були світло- й темношкірі, а рабське населення, особливо в Константинополі, згодом Стамбулі, постійно зростало, коли османи завойовували нові території. За підрахунками, раби становили п’яту частину населення Стамбула. Рабів використовували як солдатів, у промисловості, у сільському господарстві й у гаремах[129].

  Торгівля та економіка, що ґрунтувалася на караванах

Коли османські султани наприкінці XV століття сиділи у своїх палацах чи проводили час у хамамах — громадських лазнях — або дозволяли себе звабити в гаремах Константинополя й думали про добробут імперії, вони точно усвідомлювали значення географічного розташування. Османська імперія лежала просто на перетині торговельних шляхів між Азією, Європою та Африкою. А майже міфічний Шовковий шлях, що поєднував Китай та Європу впродовж сотень років, 1500 року закінчувався в серці величезної Османської імперії.

Шовковий шлях справді поєднував кілька торговельних шляхів, що пов’язували всі великі торговельні центри та економіки в Євразії в той час, включно з Китаєм, Індією та Персією[130]. Товари везли до головної території османів поруч із протокою Босфор, а тоді їх експортували в Європу венеційські купці. Інші торговельно-транспортні шляхи простягалися від Балкан і європейського регіону Чорного моря, тягнулися через Анатолію, Сирію, Месопотамію, Близький Схід і Єгипет, проходили Північною Африкою до берегів Атлантичного океану. Класичні торговельні шляхи, які раніше давали економічну силу й політичну владу римським цезарям і візантійським папам і які тривалий час ділили ворожі один до одного áктори, як-от Венеція, Генуя, Сербія та Болгарія, тепер були під контролем султана.

Одна з великих стратегічних переваг Османської імперії полягала в її владі впродовж кількасот років над цією транспортною мережею. Караванні шляхи були успадковані від римської та візантійської імперій. Вони протинали імперію вздовж і впоперек, пов’язуючи головні міста та важливі регіони з центром. Завдяки цим шляхам громадяни могли вести комерційну активність, та й збирати податки з далеких територій було легше. Османи також активно вдосконалювали й обслуговували караванні шляхи: вони збудували, наприклад, мережу місць, де каравани могли перепочити, боролися з розбійниками, викопали колодязі для верблюдів вздовж шляхів і поставили гарнізони на стратегічних пунктах важливих шляхів. Каравани були двох типів: у європейській частині імперії домінували коні з возами, а в сухих регіонах Аравійського півострова й на Близькому Сході за тяглових тварин правили верблюди.

Організація великих торговельних караванів — це притаманна ісламській цивілізації економічна риса аж від її розквіту на Аравійському півострові в VII столітті. Подорожі в караванах неймовірно виснажливі. Наприклад, дорога від Салонік, що зараз у Північній Греції, до Відня могла забрати 50 днів, а такий караван міг налічувати понад 20 000 коней. Караван, що 28 днів йшов від Багдада до Алеппо, міг налічувати понад 10 000 верблюдів[131]. Історії про хадж, паломництво до Мекки, були ще захопливіші: Лодовіко ді Вартема, один із чотирьох християн, які завдяки хитрощам потрапили в Мекку до 1900 року, писав про 30 000 верблюдів і 40 000 людей у каравані, що йшов із Дамаска до Мекки. Італієць також припустив, що в той час із Каїра йшло приблизно 64 000 верблюдів[132]. Утім, у караванів, як виявилося згодом, були й вади. Це був доіндустріальний транспортний засіб. Каравани могли долати приблизно 50 кілометрів за день, залежали від доріг, погоди й відстані між місцинами з водою. Транспортна інфраструктура Османської імперії мала й інші вади: коні могли перевозити людей і солдатів, але не зерно та залізо у великих масштабах. Верблюди могли вигідно перевозити прянощі й золото, але не були масовим транспортом для перевезення тяжких і дешевих товарів, як-от вугілля. І що ще важливіше: згодом каравани з Азії до Європи не могли конкурувати з новим морським шляхом між Європою та Азією через Мис Доброї Надії, що його наприкінці ХІІІ століття знайшли португальці, прагнучи уникнути османського контролю над торгівлею з Азією. Однак досвід караванів дав османам військову та організаторсько-адміністративну перевагу. Тому Османська імперія стала торговельною імперією, що збирала данину й ґрунтувалася, власне, на здатності османів збирати податки з підконтрольних територій.

А втім, ця імперія не обмежувалася винятково торгівлею та збиранням данини. Османи захопили Єгипет і дельту Нілу, тож це була імперія, яка виробляла чимало їжі і в якій потрібні речі перевозили Нілом до Середземного моря, а відтак до Константинополя. Османи також контролювали родючі землі вздовж Тигру та Євфрату, у долині Йордану й на території Родючого півмісяця. Але сільськогосподарська економіка позначилася на султанаті значно менше, ніж на Китаї. Багатство радше залежало від кількості підданих, з яких могли збирати податки, а не від продуктивності селян. Однак упродовж століть Османська імперія була центром виробництва текстилю у світі, а за межами султанату особливо прославилися килими. Османський дизайн був таким удалий, а килими так активно експортували, тож стає очевидно, що османським ткачам в XV столітті не було чого навчитися в Західної Європи. Той факт, що текстильна промисловість розвинулася в середньовічній Італії й Іспанії, а відтак і в усій Європі, зумовлений поширенням турецької техніки та імпортом сировини з Османської імперії.

Отже, незвично тривалий час існування Османської імперії та її успіх мали потужне економічне підґрунтя. Поєднавши сільське господарство, виробництво текстилю, широку торгівлю та збирання данини, імперія ставала сильнішою за регіони, які султанат завойовував.

  Мусульманська експансія та система міллетів

Будь-якій імперії стає в пригоді об’єднавча ідеологія. Османська імперія, величезне, мультиетнічне утворення з автократичною формою правління, потребувала саме такої ідеології, щоб об’єднати та створити еліту, яка могла б підтримувати стабільність та єдність в імперії. Потреба лише посилювалася тим, що в чимраз більшій імперії в перші її століття мусульмани керували більшістю немусульман, серед яких були християни та євреї[133]. Тому доволі природно, що еліту, попри етнічне та географічне походження, об’єднував іслам і думка про умму (релігійну єдність). Завдяки релігії мусульманські вчені стали частиною такого собі «міжнародного товариства просвіти» в Османській імперії. Хай звідки походив учений, він міг зайти в мечеть і почуватися як удома[134]. Спільна ідеологія серед еліт також привела до появи на диво однорідного керування державою. Хай куди приходили мусульманські завойовники, вони пропонували низку спільних ритуалів, зрозуміле об’єднавче віровчення й ідею та модель організації суспільства[135]. У всіх була одна священна мова, релігійний закон, п’ять стовпів, переважно спільна архітектура мечетей, а також чітке розрізнення між «нами» та «іншими». Завойовники та правителі впродовж століть збагнули, що іслам як система віри та законів давала режимам і державцям легітимність і посилювала стабільність. Завдяки ісламу люди лояльно ставилися до безособових інституцій, а накази державного керівництва здавалися легітимними.

Керівництву Османської імперії вдалося продовжити мусульманську експансію, яка тривала майже невпинно починаючи з VII століття. Однак цього разу не лише змінився контекст, але й не було мусульманських халіфатів.