denys storm and arcanum - Далекий край , denys storm and arcanum

– Добре, припустимо, я піду з вами, що ми там робитимемо?

– Ми знайдемо того старого, він знає, що тут відбувається.

– Гаразд, але тільки тому, що це мені також треба.

Марк та Ніка прийшли до інших.

– Ти де був? – злісно запитав Дмитро.

– А вони всі, теж з нами? – зі зневагою Ніка подивилася на інших.

– Так, тепер вони з нами, ми всі в одній упряжці, і ми дізнаємося, що за чортівня відбувається тут, – промовив Марк.

Вони рушили в дорогу. На подив, їм вдалося непомітно піти, хоча вожаті пильно стежили за всіма. Вони йшли швидким кроком, адже їм ще слід було знайти того старого, а часу вони мали зовсім небагато. Майже всю дорогу йшли мовчки. Вони вже майже підійшли до селища.

– І як нам його шукати, адже ми нікого тут не знаємо, і місцевість незнайома? – нервово сказала Аня.

– Не хвилюйся, знайдемо! – сказав їй Микита і підморгнув. Ніка такий вчинок Микити не оцінила і розлютилася ще більше. Вони зайшли до селища.

– Ну, і де ви його бачили? – запитав Дмитро.

– Він був біля крамниці, – відповів Марк, і повів усіх до тієї самої крамниці. На подив, його там не було. Діти вирішили пройти вглиб селища. До речі, селище не відрізнялося від звичайного села, скромні будиночки, сади, городи, нічого примітного. От тільки людей там було небагато, і не особливо вони товариські були, не довіряли незнайомцям. У селищі було кілька примітних місць, це був будинок культури, але чомусь він був закритий і виглядав як занедбана будівля, яка була наче вимазана в червону фарбу, схожу на кров, але ці плями були вже давніми й підтертими. Ще одним цікавим об'єктом була будівля, що згоріла, від якої залишився тільки фундамент, знаходилася вона майже в центрі селища, люди її чомусь обходили стороною.

– Діти побачили будинок, у дворі якого було багато людей. Серед них був священик, у якому Марк одразу впізнав того старого.

– Он той, це його ми бачили! – сказав Марк.

– І як нам допоможе священик? – невдоволено запитала Ніка. Усі невдоволено глянули на неї. Люди вже розходилися і діти наважилися підійти ближче. Священик зайшов у будинок, хлопці підійшли до будинку і постукали у двері.

– Заходьте, діти мої! – пролунав голос із дому. Діти увійшли всередину і зайняли весь простір. Священик трохи здивувався, побачивши їх усіх.

– Я думав вас буде трохи менше, – здивовано сказав священик. – Ну та гаразд, розповідайте скільки вже пропало?

– А Ви звідки знаєте? – запитала Ніка, протиснувшись між Марком і Микитою.

– Я багато про них знаю. Більше ніж хотілося б, – сказав чоловік і почухав свою, вже сиву, бороду, на правій щоці у нього був шрам. Примружившись, він продовжив: – То ви відповісте на моє запитання?

– А, так, уже зникли двоє, але нам пояснили, що одного забрали батьки, а друга до лікарні потрапила, і вже звідти її також забрали батьки, – розповіла Аня, вийшла вперед і почала копошитися в своєму рюкзаку.

– Отже, сліди замітають! – Феофаній почав ходити по кімнаті, з боку в бік. – Ах, так, я забув представитися, мене Феофаній звуть.

– Приємно з Вами познайомитись, я Женя, це Дмитро, Влад, Аня, Марк, Ніка та Микита, – сказала Женя, вказавши на всіх по черзі.

– Що ти там шукаєш, дитино моя? – спитав Феофаній у Ані, яка досі шукала книгу в рюкзаку.

– Так, ми тут, дещо знайшли, хотіли запитати у Вас, чи знаєте Ви щось про цю книгу? – сказала Аня і витягла книгу, яку вони знайшли в бібліотеці, щойно Феофаній її побачив, у нього перекосило обличчя.

– Вийди звідси, цієї погані у мене в молитовнику не буде! – сказав він і почав пхати Аню до виходу.

– Гей, Ви чого це? – здивувалася Аня. Слідом за Феофанієм та Анею вийшли всі.

– Цієї книги вже не мало бути, де ви її відкопали? – запитав Феофаній.

– Ми її знайшли у бібліотеці! Тож Ви знаєте, що це за книга?

– Читав я цю бісовщину, – похмуро сказав Феофаній. – Нічого хорошого в ній немає.

– Допоможіть нам, будь ласка! – майже заплакала Аня. Феофаній насупився, з одного боку він хотів допомогти їм, але з іншого він пообіцяв сам собі, що віддалиться від цього всього.

– Ех, добре, допоможу вам, але не тут, вам взагалі не варто більше сюди ходити.

– Це ще чому? – запитав Дмитро.

– Тут надто багато зайвих очей та вух, – тривожно сказав старий.

– Так, а Ви хіба тут не живете? - запитала Аня.

– Звичайно, ні, там, у лісі, недалеко від замку, є стара хатинка, там я й живу.

– Який ще замок? - здивовано запитав Марк.

– З якого ви й прийшли до мене, добре немає часу ходімо швидше.

Священик пішов уперед, а хлопці слідом за ним. Він йшов швидко і не обертався. Раптом з одного подвір'я почулося:

– О, Феню, як ся маєш? - запитав худий і вусатий дядько.

– Добре, Степане, а ти як поживаєш, чому не приходиш? – як завжди усміхнено сказав старий.