Сергій Бобрицький - Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький

– Як барона – боронь мене Всесильна Мати на щось вам натякати, віконте. – Холодно посміхнувся Грегор. – Але як Архімаг і ваш безпосередній наставник, з яким ви підписали магічний контракт, можу без жодних натяків сказати: якщо я почую ще одне неповажне звернення на адресу моєї нової землі чи моїх підданих – я надеру ваш віконтський зад без найменшої поваги та поблажливості до титулів. Сподіваюся, ми зрозуміли одне одного?

– Це буде вже не дуель… бароне, – дивлячись прямо в очі співрозмовнику, прошипів Д'Альбон, – і я можу використовувати весь арсенал своїх здібностей. Отже, на вашому місці…

– На вашому місці, я вже давно нагадав би наставникові про його обіцянку! – Перервав співрозмовника Грегор Грейткіллс. – Пам'ятається, я обіцяв вам битву з моїм… рослинним вихованцем. Що скажете з цього приводу? Коли можете бути готові до спарингу?

– Хо, я вже думав, ви не спитаєте, бароне! – Досить легко прийняв нові правила гри маг Блискавки. – Готовий хоч в цю секунду, залишається лише дочекатися, поки запросите свого вихованця.

– Що ж, чудово. Гадаю, на роль місця для спарингу чудово підійде ось та самотня скеля. Її навіть звідси добре видно. І якщо мене не підводять відчуття, селяни в той бік практично ніколи не пхнуться, бо далеко від сіл і нічого цікавого для них там не водиться.

– Скеля?.. – Обережно поцікавився віконт. – Сподіваюся, наставнику, ця скеля не є сплячим вулканом, який ви так само маєте намір пробудити, щоб трохи ускладнити мені спаринг?

– Що?.. О, ні, що ви, це звичайнісінька скеля, віконте. Просто вона дійсно далеко від поселень моїх нових підданих, тому вони не будуть чути… звуки битви.

– Ти хотів сказати, вони не почують, коли він тоненьким голосочком кликатиме на допомогу?.. – Люто-єхидний посил від Хісс змусив геоманта суворо стиснути губи, щоб ті не розпливлися в усмішці, і він продовжив.

– Як ви, мабуть, знаєте, жителі цих земель натерпілися такого, що тут для повного щастя не вистачає лише магічних баталій.

– Так, мабуть, ви маєте рацію, бароне, прошу пробачити моє єхидство. Звичайно, вважаю, місце біля цієї скелі відмінно підійде. Коли ми вирушимо в дорогу?

– Гадаю, хоч зараз. Благо, кінцеву точку цього разу я бачу на власні очі. – Сказав Грегор і помахом руки звів арку порталу. – Якщо, звичайно, ви не бажаєте пройтися до цієї скелі з кілька миль.

– Ні, що ви, – замахав руками Леон, – з радістю піду в цей портал.

Сказано-зроблено. І ось віконт Д’Альбон і барон Грейткіллс опинилися на пагорбі біля підніжжя скелі заввишки з півсотні метрів. Кам'янистий ґрунт і ріденькі кущі, що вже жовтіли, становили весь тутешній пейзаж у радіусі пари сотень метрів. Трохи далі від скелі зелень поводилася активніше, на відстані кілометра вже перетворюючись на невеликий перелісок.

– Що ж, здається, це справді непоганий полігон, Ваша Високомагічність! – Вдоволено кивнув Вищий Магістр і почав крутити кисті, розминаючись. А аура мага наповнилася спалахами енергії Блискавки.

– Я правильно розумію, що ви вже готові, віконт? – Запитально схилив голову Грегор.

– Звичайно, закликайте свого вихованця! – Кивнув маг Блискавки і став у знайому кожному дуелянту стійку.

– По-перше, я не вихованець, а компаньйон. А по-друге – чого мене звати? Я вже тут.

Холена, аристократична щелепа віконта Д'Альбон ледь не віддавила йому чоботи. Тому що Хісс сказав це вголос. І тому, що вибрався з кишені геоманта, приймаючи свою більш звичну форму.

– Майстре Грейткіллс, моя повага. – Вже впоравшись з легким шоком, ляснув пару разів у долоні Вищий Магістр. – Втамуйте мою цікавість, будь ласка, клянуся не видавати жодних секретів про це ваше створіння.

– Слухаю вас, віконте. – Розвернувся Грегор до співрозмовника, краєм ока відзначивши Хісс, що незадоволено смикнув хвостом.

– Заклик чи некромантія?

– Не впевнений, що зрозумів вас, Вищий Магістр. – Насупив брови геомант.

– Ну годі вже, Ваша Високомагічність! Створити рослинного голема, який розмовляє! Це ж ціла справа! Мало просто створити дерев'яного бовдура.

– Сам бовдур! –  Гаркнув Хісс так, що приїдь маги сюди на звичайних конях, у тварин неодмінно стався б серцевий напад.

– …так от, про що я?.. – намагаючись ігнорувати двадцяти метрового рослинного змія, продовжив Леон Д'Альбон. – О, так. Загалом, такий балакучий голем — це явно результат впровадження в ядро заклинання або когось із молодших духів лісу, на зразок дріади, або заклик і захоплення якогось безтілесного мерця. Жодним іншим чином я це пояснити не можу!

– Саме тому, майстре Д'Альбон, ви все ще Вищий Магістр... – Зітхнув Грегор. – Ви не вгадали. Ні те, ні інше. Але, скажімо, якщо спаринг закінчиться на вашу користь – я розповім вам правду. Ви готові?

– Серйозно? – Навіть пурхнув від сміху віконт. – Бароне, ви дійсно допускаєте хоча б імовірність, що я можу програти цьому...

– Дісссссстав! – Зашипів розлючений Хісс і махнув хвостом.

Удар, здавалося б, тонким кінчиком хвоста, схожим на сухий пагін винограду, зніс Магістра, наче пушинку. Пролетівши двадцять метрів, той впечатався у підніжжя скелі.