Сергій Бобрицький - Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький

– Ви брали блаженного на такий серйозний, небезпечний захід? – Запитав Грегор, піднявши брову?

– Ні, звичайно, що ви, вашблагородіє! Блаженним він став після дев'ятої ходки, коли на його очах осьо та вишня зжерла Дерека Рибака разом із сокирою та смолоскипом. І смолоскип це стерво ще в дуплі пережовувало довго, щось плямкало. Чи їло, чи палило – хто їх, дерев, розбере...

– Вкрай цікаво… – Промимрив Грегор, продовжуючи інтенсивно оглядати придбання. Колір самого маєтку, видимого серед усієї цієї смертельно-небезпечної зелені, зараз був скоріше курно-брудним. Окрім даху. Дах був білим від пташиного посліду. Хоча, чи пташиного? Одна з «ляпок» повністю накрила трубу, що веде, очевидно, з кухні садиби. Та так і засохла фекальною кучугурою. Подібних масштабів і королівський грифон не посоромився б. Білизна забрудненого даху зрідка розбавлялася дірками в черепиці, а також парою досить значних гнізд. Настільки значних, що думка про королівського грифона вже не здається такою вже абсурдною. На території маєтку був навіть фонтан, що колись працював. І саме в нього зараз, з властивою лише жуйним тваринам незворушністю, справляла велику потребу якась флегматична корівка.

– Тварин, так розумію, все село вирішило розмістити на теренах садиби? – Хмикнув геомант.

– Ну так, Ваше благородіє, сказати по честі, ближче і надійніше місця-то не знайти! Начебто й не поряд із дворами, а ніби й у межах села. І вони один одного варті, ці тварюки з деревами.

– Про що ти взагалі бурмочеш, селюк?! – Вигукнув Леон Д'Альбон – Цю нещасну корову тут будь-яка квітка може…

Але Вищий Магістр заткнувся, бо «нещасна корова» показала себе у всій красі. Ось навколо її лівої задньої ноги обвився якийсь шипастий плющ і спробував було рвонути на себе, як корова, зігнувшись із грацією якогось тхора, відкусила підступне стебло біля самого кореня! Причому, коли зуби копитного клацнули біля самої землі, тільки сліпий не помітив би величезні ікла в два ряди. А на гілки м'ясоїдної вишні, що потягнулися до її боку, корівка просто видихнула струменем полум'я.

– Безперечно, цікаве придбання. – Здавалося, Грегор зараз натурально засвітиться від ентузіазму, що його переповнював.

– Філія пекла, не інакше… – Пробурмотів віконт ледве чутно.

– Це все чудово, але зайва живність мені тут ні до чого. Для цієї худоби зроблю вам загін у межах села. Але тут їх явно не повинно бути. – Кинув Архімаг новому старості.

– Звичайно, вашблагородія, –  нервово проковтнув Гуго, – я зараз хлопців гукну, ми миттю їх приберемо від гріха подалі...

– А як щодо тих коней, що я відчуваю біля стайні?

– О, вони ще живі?

– Цілком собі, правда, трохи в шоці від того, що відбувається в садибі і дуже голодні, так як на спробу пожувати місцевої рослинності, та намагається пожувати коней у відповідь. А так – цілком живі коні.

– Не інакше, як Духи Лісу зберегли конячок. – Сплеснув руками Гуго. – Це, значить, трофейні коні були, вашблагородія. На нас нещодавно пробували розбійники напасти. Ось конячки-то від них і залишилися. Ми їх у село завели, думали, ковалю під жорно пристосувати, та тільки Олаф, дурень, не втримав їх. І рвонули коняшки по дурості прямо на територію вашої садиби, значиця. А ми їх уже й пом’янули… Ну то гаразд, зараз хлопців покличу, виведемо й корівок, і конячок.

– Гуго! – Окликнув сіпнувшогося було бігти за допомогою мисливця Грегор.

– Ась?..

– Поки що цікавить лише переїзд корів. Коні – тварини благородні. У моїй стайні їм саме місце.

Потім Архімаг махнув рукою кудись у бік виходу з села, і до чоловіків долинув скрегіт і гуркіт, наче величезні валуни скочуються вниз зі скелі після каменепаду. Потім так само швидко вщухло, як і почалося. Тільки почулися вдалині захоплено-здивовані мати стоячих на варті сільських воріт охоронців.

– Загорода для корів готова. Тебе вони послухаються, можеш просто вести їх ось на цьому повідку – по кивку голови Архімага, місцева трава звилася в брудно-зелену мотузку, одним кінцем блискавично захлеснувши шию одразу ж присмирілої пекельної корови, а іншим тицьнувши в руку шаленого Гуго. Далі ця мотузка-ліана пошурувала територію садиби, де вешталося ще чотири зубаті корови. І в кінці кінців, все це зв’язало між собою усе міні-стадо. – Веди їх до воріт, загін буде там. А я поки що тут ще побуду, ознайомлюся ближче.

– Зрозумів, дякую вам, вашблагородія, миттю зроблю! – Нервово реготнув мисливець і обережно потягнув повідець. Корови бездоганною лінією пішли за своїм поводирем, а той, через крок озираючись із легким побоюванням на зуби тварин, поспішив відвести їх до місця призначення.

– Дивний народ тут живе, скажу вам. Якісь неадекватні, їй богу. Одне слово – Грейткіллс… – Промимрив Леон ледве чутно, але, очевидно, треба було це говорити ще тихіше. Бажано, про себе.

– Пане Вищий Магістр?

– Так, пане Архімаг?.. – За тоном та формою звернення Леон Д'Альбон зрозумів, що перегнув палицю, але було пізно.

– Скажіть, вам не доводилося випробувати на собі такий дивовижний досвід, як затріщина Піщаною Долонею?.. Ті, хто випробував, кажуть, що вона настільки ж м'яка, наскільки важка. Принаймні так говорять ті, хто це пережив.

– Бароне, чи не натякаєте ви… – Почав, ледве не задихаючись від обурення, Леон, але його було перервано.