Роджер Желязни - Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

один Лабіринт, який треба знищити, перш ніж я встановлю свій лад. Але спершу мені потрібне ось це, — він похитав Каменем. — Повернуся до битви біля Дворів. Наразі ж — бувай.

А тоді Бранд зник.

Я лежав, важко дихаючи та притискаючи руки до живота. Хвилі чорноти здіймалися і спадали в мені, але в безтяму я таки не впав. Мене охопив абсолютний відчай, тому я заплющив очі й застогнав. Каменя, звідки міг би взяти енергію, більше не було.

Каштани...

10

Доїси я там лежав, відданий на поталу болю, мені уявлялося, як Бранд з'являється на полі бою, де змагаються сили Амбера і Хаосу, а Камінь пульсує в нього на грудях. Мабуть, контролю, який брат мав над ним, було достатньо, щоб обернути битву проти нас — і Бранд чудово про це знав. Я бачив, як він стріляв блискавками у наші війська. Бачив, як брат викликав великі вітри та град, аби ними нас бити. Я мало не плакав. Усе це, коли він досі міг спокутувати свою провину, виступивши на нашому боці. Однак самої перемоги тепер йому було недостатньо. Він мав перемогти сам для себе і на своїх власних умовах. А я? Я зазнав поразки. Я кинув проти Хаосу Лабіринт — те, чого ніколи не думав створювати. А втім, це може виявитися й марним, якщо битву буде програно, а Бранд повернеться і знищить мою роботу. Бути вже близько, пройти через усе, що я здолав, і програти тут... Мені хотілося закричати: «Нечесно!» — але я чудово знав, що всесвіт не узгоджується з моїми поняттями справедливості. Вишкіривши зуби, я виплюнув трохи бруду, якого наївся. Батько доручив мені віднести Камінь до місця битви. Я практично зробив це.

Дивне відчуття охопило мене — наче щось вимагало уваги. Що? Тиша.

Люті вітри та грім змовкли. Повітря, прохолодне й свіже, завмерло. І я знав: по той бік моїх повік — світло.

Розплющив очі. Небо було яскравим та однотонно білим. Я примружився і повернув голову. Щось було праворуч від мене...

Дерево. Там, де я залишив палицю, відрізану зі старого Іґґа, височіло дерево. Воно було вже значно вищим, аніж сама палиця. Я майже бачив, як воно зростає. Дерево зеленіло молодим листям та біліло набряклими бруньками. Деякі квіти вже розкрилися. Вітерець приніс від них ніжний, слабкий аромат, що подарував мені відчуття затишку.

Я помацав собі боки. Здається, ребра не зламано, хоча нутрощі досі боліли від важких ударів. Протер очі щиколотками і долонями пригладив волосся. Важко зітхнувши, став на одне коліно.

Повернувши голову, я поглянув удалину. Плато було наче таким самим, але щось у ньому таки стало інакшим. Воно досі залишалося голим, але більше не було суворим. Може, так виглядало через нове освітлення? Ні, тут щось більше...

Я продовжив повертатися, оглядаючи небокрай. Це було вже не те місце, звідки я починав свій хід. Відчувалися як великі, так і маленькі відмінності: інша форма скель, яр там, де раніше був пагорб, нова структура каменю навколо мене, а в далечині бовваніло щось схоже на ґрунт. Я стояв, і мені здалося, що звідкілясь долинув запах моря. Це місце повністю відрізнялося від того, куди я піднявся — здавалося, це було дуже давно. Така зміна надто велика, щоби бути спровокованою бурею. І вона нагадала мені дещо.

Там, у центрі Лабіринту, я знову зітхнув і продовжив роздивлятись околиці. Дивним чином, навіть супроти мене самого, відчай почав зникати, а відчуття «освіження» — здається, це найкраще слово — все наростало в мені. Повітря було чистим і солодким, а сам простір виповнився новим дивовижним відчуттям. Я...

Звісно. Це місце скидалося на первинний Лабіринт. Я знову озирнувся на дерево — воно ще трохи підросло. Схоже, але й не схоже... Було щось нове у повітрі, землі, небі. Це тепер — нове місце. Новий первинний Лабіринт. Усе, що є у мені, втілилось у Лабіринті, посеред якого я стояв.

Раптом я збагнув, що те відчуття в мені — це більше, ніж просто свіжість. Неймовірна радість і втіха наповнювали мене. Це місце стало свіжим та чистим, а я тепер за нього відповідав.

Час минав. Я стояв і дивився на дерево, роззирався навколо й насолоджувався ейфорією, що охопила мене. У будь-якому разі це перемога — принаймні доки Бранд не прийшов і не знищив цього.

Ця думка протверезила мене. Я мав спинити Бранда й захистити це місце. Зараз я у центрі Лабіринту. Якщо він поводиться так само, як і попередній, то я можу скористатися його силою, аби перенестися, куди забажаю. Можу скористатися ним і приєднатися до решти.

Я струсив із себе пил і послабив клинок у піхвах. Можливо, все не так безнадійно, як здавалося раніше. Мені було наказано перенести Камінь до поля битви. Отже, Бранд зробить це за мене — кулон у будь-якому разі опиниться, де потрібно. Мені лише доведеться піти туди і забрати у нього Камінь, щоб обернути все так, як має бути.

Я роззирнувся. Іншим разом потрібно буде повернутися сюди й роздивитися, що й до чого, якщо я виживу в тому, що гряде. Тут була якась таємниця. Вона висіла в повітрі й плавала з вітерцем. Можуть знадобитися роки, аби дізнатися, що саме відбулося, коли я намалював новий Лабіринт.

Я привітав дерево, і воно, здається, хитнулося мені у відповідь. Тоді я підправив троянду і повернув їй форму. Знову час рушати — залишилася справа, яку мені необхідно завершити.

Опустивши голову, я заплющив очі. Спробував пригадати ділянку землі перед останньою прірвою в Дворах Хаосу. Тоді я побачив її під тим диким небом і заселив своїми родичами та військами. Роблячи це, здавалося, що чув відгомін далекої битви. Сцена стала яснішою, проступила чіткіше. Я ще на мить затримав видіння і наказав Лабіринту віднести мене туди.

...Здавалося, вже за мить я стояв на вершині пагорба біля широкої рівнини, а холодний вітер шматував мій плащ. Небо було таким самим божевільним, рухомим та смугастим, як я і пригадував з останнього разу, — наполовину чорне, наполовину психоделічно веселкове. Повітря повнилося неприємними випарами. Чорна дорога тепер простягалася праворуч. Вона перетинала рівнину і тяглася через прірву до моторошної цитаделі, навколо якої мерехтіли спалахи світлячків. Димчасті мости плавали в повітрі, виринаючи з темряви, і чудернацькі істоти мандрували ними та Чорною дорогою. На полі піді мною було найбільше зосередження військ. А позаду себе я чув рух крилатої