Роджер Желязни - Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

Повернувшись туди, де, судячи з попередніх розрахунків, мала бути північ, я побачив наступ диявольської грози крізь далекі гори. Вона палахкотіла і гуркотіла, скидаючись на велетенський льодовик, заввишки до неба.

Отже, я не зупинив її створенням нового Лабіринту. Певно, вона просто минула захищену ділянку і рушила туди, куди й планувала. Сподіватимемося, що за нею йдуть конструктивні імпульси, які поширюються від новоствореного Лабіринту, знову встановлюючи порядок у Тіні. Стало цікаво, скільки часу знадобиться бурі, аби дістатися сюди.

Почувши стукіт копит, я озирнувся і витягнув меч...

Рогатий вершник на великому чорному коні їхав до мене, а в його очах палахкотіло полум'я.

Ставши у зручну позицію, я чекав. Здається, він спустився однією з димчастих стежин, що пливли у цьому напрямку. Ми обидва перебували доволі далеко від головного місця дії. Я дивився, як він піднімається на пагорб... А кінь у нього гарний. Сильні груди. Де ж в біса Бранд? Я зараз не хочу жодної бійки.

Я дивився, як вершник наближається до мене, стискаючи у правиці криву сокиру. Він намагався зарубати мене, а я розташувався, відповідно реагуючи на його рухи. Коли він замахнувся, я приготувався дати відсіч, щойно його рука опиниться в зоні доступу. Ухопивши її, я стягнув ворога з коня.

— Ця троянда... — мовив він, падаючи на землю. Не знаю, що він ще хотів сказати, та я перерізав йому горло, тож його слова та весь він зникли у вогнистому спалахові.

Тоді я крутнувся, сховав Ґрейсвандір, пробіг кілька кроків і схопив за уздечку чорного бойового скакуна. Трішки поговорив з конем, аби заспокоїти його, а потім відвів тварину від полум'я. За кілька хвилин наші стосунки поліпшились, і я осідлав його.

Спершу кінь був трохи норовливим, тому я пустив його помірним кроком, доки сам продовжував спостерігати. Здається, сили Амбера наступали. Поле вкривали зітлілі тіла. Сили ворога були відкинуті назад, до узвишшя над краєм провалля. Їхні лави — досі не розірвані, але добряче потиснуті — повільно наближалися до урвища. З іншого боку, ще більше ворожих військових перетинали прірву й приєднувалися до тих, хто тримав висоти. Оцінивши зростання кількості ворогів та їхню дислокацію, я виснував, що вони й самі готують наступ. Бранда ніде не було видно.

Навіть якби я добре відпочив і вбрався у панцир, мені б не надто хотілося спускатися вниз і приєднуватися до бойовища. Зараз моє завдання — відшукати Бранда. Я сумнівався, що він прямо втрутиться в бій. Я роззирнувся в різні від епіцентру битви сторони, розшукуючи самотню постать. Ні... Можливо, в дальній частині поля. Доведеться об'їжджати поле і рухатися на північ. Крім того, було ще багато всього на заході, чого я не бачив.

Розвернувши коня, я рушив схилом униз. Було б так приємно просто впасти, думав я, звалитися в яку-небудь купу і заснути. Я зітхнув. І де той чортів Бранд?

Я спустився до підніжжя схилу і повернув, перестрибнувши через канаву. Мені потрібен був кращий огляд...

— Лорде Корвіне з Амбера!

Він чекав на мене, коли я повернув з улоговини — великий, трупного кольору тип з червоним волоссям і конем такої самої масті. Вбраний у мідну броню із зеленим візерунком, він розташувався навпроти мене й завмер, наче статуя.

— Я бачив вас на вершині пагорба, — сказав він. — Ви ж без броні, так?

Я ляснув себе по грудях. Тоді він простягнув руку до лівого плеча, потім до правого, відкрив застібки на боках. Зробивши це, зняв нагрудник, опустив його ліворуч од себе й кинув на землю. Те саме зробив з наколінниками.

— Давно хотів зустрітися з вами, — сказав він. — Я — Борел. Не хочеться, щоб казали, начебто я скористався нечесною перевагою, убивши вас отак.

Борел... Знайоме ім'я. Тоді я згадав. Він заслужив любов і повагу Дари. Був її вчителем фехтування, майстром клинка. Дурним, як я бачу. Він втратив мою повагу, коли зняв броню. Бій — це не гра, і я не маю жодного бажання підставлятися кожному самозакоханому віслюкові, який вважає інакше. Особливо вправному віслюкові, ще й коли я почувався розчавленим. Він запросто міг би стомити мене, якщо і не вбити.

— Тепер ми вирішимо питання, яке давно мене хвилювало, — мовив він.

Я відповів кучерявою лайкою, розвернув свого вороного і помчав туди, звідки прийшов. Він одразу ж вирушив за мною.

Коли я перескочив через канаву, то збагнув, що не встигну надійно відірватися. За кілька секунд він наздожене мене. Оскільки моя спина неприкрита, він запросто може зарізати мене або примусити битись. І все ж, хоча мій вибір був обмеженим, він передбачав іще один варіант.

— Боягуз! — кричав той. — Ти втікаєш від бою! Невже це великий воїн, про якого я стільки чув?

Я розстібнув плащ. Обабіч краї канави височіли на рівні плечей, потім опустилися мені до пояса.

Скотившись із сідла ліворуч, я раз спіткнувся, але потім міцно став на ноги. Кінь помчав далі. Я рушив праворуч, зупинившись навпроти нападника.

Схопивши плащ руками, я секунду чи дві потрусив ним, перш ніж голова і плечі Борела виринули переді мною. Плащ закрив йому обличчя й руки, сповільнивши рух клинка.

Тоді я сильно вдарив його ногою. Цілився в голову, але потрапив у ліве плече. Він гепнувся із сідла, а його кінь утік.

Витягнувши Ґрейсвандір, я стрибнув до Борела. Заскочив його, коли той нарешті відкинув плащ убік й намагався підвестися. Просто на місці я проштрикнув Борела наскрізь; коли з його рани потекло полум'я, на обличчі Борела з'явилося здивування.

— Це так підступно! — вигукнув він. — Я чекав від тебе кращого!

— Це не зовсім Олімпійські ігри, — відрізав я, стріпуючи з плаща іскорки.

Наздогнавши свого коня, я осідлав його. На це знадобилося кілька хвилин. Кваплячись на північ, я виїхав на узвишшя. Звідти зауважив Бенедикта, який керував ходом битви, а в далині помітив Джуліана на чолі війська з Ардену. Схоже, Бенедикт тримав цих солдатів про запас.

Я мчав далі, до бурі, під напівтемним, напіврізнобарвним небом. Незабаром досягнув своєї мети — найвищого пагорба в полі зору — і почав підніматися на нього. Кілька разів зупинявся, щоб озирнутися.

Я побачив, як Дейдра у чорній броні розмахувала сокирою. Левелла і Флора були серед лучників. Фіони не було видно, як і Джерарда. Потім я зауважив Рендома. Він їхав верхи, розмахуючи важким клинком, і вів солдатів уперед на захоплення ворожої висоти. Біля нього