Джордж Мартін - Битва королів

— Ваша світлосте, за вами слідкують. Ні, не обертайтеся,— він лагідно спрямував її до будки мідника.— Витончена робота, королево,— гучно оголосив він, показуючи їй великий таріль.— Бачите, як сяє на сонці?

Латунь була відполірована до блиску. Дані бачила в ній власне обличчя... а коли сер Джора трішки повернув таріль праворуч, то угледіла й те, що позаду.

— Бачу смаглявого товстуна і старого з ціпком. Котрий з них?

— Обидва,— мовив сер Джора.— Вони ходять за нами відтоді, як ми відійшли од «Ртуті».

Брижі на латуні дивно розтягували віддзеркалення незнайомців, так що один з них здавався високим і худим, а другий — неймовірно приземкуватим і дебелим.

— Найкраща латунь, пишна леді,— вигукнув купець.— Ясна як сонце! А для матері драконів — усього тридцять онерів.

Насправді таріль коштував не більш як три.

— Де моя охорона? — скрикнула Дані.— Та він мене пограбувати хоче!

А тоді, стишивши голос, заговорила загальною мовою до сера Джори:

— Може, в них на думці нічого поганого. Чоловіки витріщаються на жінок з зорі часів, може, це воно і є.

Мідник не зважав на їхнє перешіптування.

— Тридцять? Я сказав тридцять? Який я дурень! Ціна — двадцять онерів.

— Та вся латунь у цій будці не варта двадцятьох онерів,— заявила Дані, роздивляючись віддзеркалення. Старий був схожий на людину з Вестеросу, а смаглявий важив, либонь, з вісім пудів. «Узурпатор обіцяв тому, хто мене вб’є, титул лорда, а ці двоє забрели далеченько від домівки. А може, вони підіслані ворожбитами — хочуть заскочити мене зненацька?»

— Десять, халесі, за вашу вроду. Користуйтеся ним як дзеркальцем. Тільки така вишукана латунь здатна відтворити таку красу.

— Та в нім тільки нечистоти носити! Коли ви його викинете, може, я і підберу — якщо нахилятися не доведеться. Але платити? — Дані пхнула таріль назад йому в руки.— Та вам хробаки в носа залізли й мозок виїли!

— Вісім онерів,— вигукнув купець.— Мої жінки віддубасять мене, обзиваючи дурнем, але у ваших руках я — безпомічна дитина. Ну ж бо, вісім — це менше собівартості!

— Навіщо мені тьмяна латунь, коли Заро Зоан Даксос годує мене з золотих тарелів? — Дані розвернулася, щоб іти геть, і ковзнула поглядом по незнайомцях. Смаглявий був широкий у плечах мало не так само, як у віддзеркаленні, лиса голова його блищала, а щоки були гладенькі, як у євнуха. З-за жовтого шовкового пояса, всього у плямах поту, стирчав кривий арах. Вище шовкового пояса чоловік був голий, якщо не рахувати абсурдно маленької безрукавки в заклепках. І дебелі як деревця руки, і широкі груди, і чималий живіт навхрест перерізали старі шрами, які здавалися білими на тлі його горіхової шкіри.

Другий чоловік був у дорожньому плащі з нефарбованої вовни, з відкинутим каптуром. Довге біле волосся падало на плечі, а шовковиста біла борода затуляла нижню половину обличчя. Спирався він на дерев’яний ціпок заввишки з нього самого. «Тільки дурні можуть так відверто витріщатися на мене, якщо задумали лихе». Та все одно, мабуть, мудріше вертатися вже до Джого й Аго.

— У старого немає меча,— загальною мовою сказала Дані до сера Джори, тягнучи його геть.

Купець-мідник пострибав їм услід.

— П’ять онерів, за п’ять він ваш, він вам призначався.

— Ціпком з твердого дерева голову можна розтрощити незгірш як булавою,— мовив сер Джора.

— Чотири! Я ж бачу, він вам сподобався! — купець танцював навколо них, задкуючи та простягаючи їм таріль.

— Вони йдуть за нами?

— Піднесіть його трохи вище,— мовив лицар до купця.— Так. Старий вдає, що затримався біля гончарної ятки, а от смаглявий очей з тебе не спускає.

— Два онери! Два! Два! — купець аж засапався, задкуючи бігом.

— Заплатіть йому, поки він не вбився,— попросила Дані сера Джору, гадки не маючи, що вона робитиме з велетенським латунним тарелем. Поки той поліз по гроші, вона розвернулася, готова покласти край цьому балагану. Кров от крові дракона не дозволить, щоб за нею базаром волочилися якийсь старигань і дебелий євнух.

Тут дорогу їй заступив якийсь картянин.

— Мати драконів, це для тебе,— він опустився навколішки й підніс їй до обличчя скриньку на коштовності.

Дані взяла її рефлекторно. Скринька була дерев’яна, різьблена, а перламутрове віко інкрустоване яшмою і халцедоном.

— Ви надто щедрі,— відчинила Дані скриньку. Всередині лежав зелений блискучий скарабей, викарбуваний з онікса і смарагда. «Яка краса. Допоможе заплатити за переїзд». Коли вона потягнулась у скриньку, чоловік мовив:

— Мені так жаль! — але вона вже не чула.

З сичанням скарабей розпростався.

Дані помітила злобну чорну морду, майже людську, й вигнутий хвіст, з якого скрапувала отрута... а тоді скринька вилетіла з її руки, перекидаючись у повітрі й розвалюючись на шматки. Від наглого болю звело пальці. Скрикнувши, Дані схопилася за руку, і купець-мідник зойкнув, за ним заверещала жінка — і за мить картяни, горлаючи, почали штовхатися. Поперед Дані вискочив сер Джора, і вона впала на одне коліно. Знов почулося сичання. Старий застромив у землю свого ціпка; просто через ятку, де торгували яйцями, проїхав Аґо й зістрибнув з сідла; над головою в Дані ляснув батіг Джого; сер Джора гепнув євнуха по голові латунним тарелем, а матроси, повії та купці з криком розбігалися...

— Ваша світлосте, тисяча вибачень,— опустився навколишні старий.— Вона вже здохла. Я вам руки не зламав?

— Не думаю,— Дані, поморщившись, стисла пальці.

— Я змушений був її відбити...— почав був він пояснювати, але не встиг закінчити — на нього наскочили її кровні вершники.

Аґо вибив у нього ціпок, а Джого схопив за плечі, змусив опуститися навколішки та приставив кинджал йому до горла.

— Халесі, ми бачили, як він тебе вдарив. Хочеш поглянути, якого кольору в нього кров?

— Відпусти його,— Дані підвелася на ноги.— Поглянь на кінчик його ціпка, крове од крові моєї.

Тут сера Джору збив з ніг євнух. Зблиснули арах і меч, висмикнуті з піхов, але Дані кинулася між них.

— Опустіть зброю! Припиніть!

— Ваша світлосте? — Мормонт хіба на дюйм опустив меча.— Ці люди на вас напали.

— Ці люди мене захищали,— Дані покладала пальцями, щоб нарешті позбутися поколювання в руці.— Напав інший — картянин,— вона роззирнулася, але того ніде не було.— То був жалісливець. У тій скриньці, що він мені дав,