Лана Вернік - Межі пристойності, Лана Вернік

— Спочатку чоловік. Потім вона захотіла якусь особливу прикрасу, і коли не змогла пояснити чоловіку, що саме хоче — той привів її до мого брата. Так вони і познайомилися. Він часто робив для неї коштовності, ця жінка була ласа до золота.

— Або шукала привід прийти... — припустив Артур.

— Навесні 1973 року вона несподівано запропонувала нашій родині допомогти з переїздом до Німеччини. Наш батько був огранщиком, брат — ювеліром, і вона казала, що бачить, який у них високий потенціал, що такі спеціалісти екстра-класу практично є невитребуваними в Союзі. В Німеччині більше можливостей для професійної реалізації, і матеріальна віддача там краща. Наша родина погодилася на її пропозицію. Спочатку виїхав я і середній брат, Валдіс. Дядько Яніс, брат мого батька, відмовився їхати. Андріс мав виїхати з батьками в серпні 1973 року, але дещо сталося… Наша мама, Ірма, застала його з Астрід у майстерні, коли вони чинили перелюб! Виявляється, ця жінка спокусила мого брата!

— Скільки йому було років?

— На той момент вже 21.

— Тобто, він був повнолітнім.

— Астрід була на 4 роки молодша нашої матері! Ви вважаєте це нормальним, коли молодий юнак має статеві зносини з жінкою, котра за віком годиться йому в матері?

— Моя особиста думка з цього приводу не має жодного значення… — сказав Артур, відчуваючи, що йому перехоплює подих, бо подальший перебіг подій ставав для нього вже очевидним.

— Це було жахливо! І неприйнятно! Мої батьки поговорили з Андрісом. Вони вимагали від нього припинити зв'язок з Астрід. Намагалися донести до нього, що стосунки зі старшою жінкою, та ще й заміжньою — це неприпустимо, це виходить за всі наявні межі пристойності. Андріс опирався.

— Що таке ці “межі пристойності”? Лише шаблони, якісь норми поведінки, котрі прийняті у суспільстві колись давно, і чомусь всі старанно намагаються їх дотримуватися всупереч здоровому глузду, приносячи своє щастя у жертву! Я так не хочу і не буду! І мені все одно, що скажуть люди! Я її кохаю! — з надривом говорив Андріс, емоційно розмахуючи руками.

— Ти живеш у суспільстві, сину. Ти не можеш ігнорувати встановлених правил, — намагався напоумити сина батько.

— Можу!

— Астрід годиться тобі в матері! — викрикнула мати.

— Мені байдуже скільки їй років!

— Вона заміжня!

— Її чоловік погодився на розлучення. Тому Астрід вже майже вільна!

— Майже?! Але ж якою потрібно бути людиною, щоб нав’язувати себе молодому хлопцю? Вона не просто так вилася довкола нашої родини ці три роки. Все прорахувала, підступне стерво!

— Мамо, будь ласка, не ображай Астрід. Ти її зовсім не знаєш!

— Ти теж її не знаєш, нормальна жінка не буде робити те, що чинить ця хвойда!

— Мамо! Я все одно буду з нею!

— Ні, не будеш, бо ми тобі цього не дозволяємо.

— І як ви мене змусите розлюбити Асту?

— Побачиш…

Моя мати хотіла припинити це неподобство якнайшвидше і, щоб віддалити цю жінку від Андріса, пішла до її чоловіка.

Артур закрив обличчя руками. Астрід носила під серцем дитину. Дбаючи про їхнє майбутнє, вона організувала переїзд родини свого коханого, випросила розлучення у свого чоловіка і планувала пересидіти якийсь час в Одесі, у своєї подруги. Вона продумала і передбачила все... окрім людської тупості… їй не потрібно було вивозити з країни всіх. Можна було лише Андріса, але вона чомусь вивозила всіх. Можливо, так попросив зробити її він сам...

— Це не Астрід вбила вашого брата… — сказав Артур, заперечливо хитаючи головою.

— Не вона особисто, її чоловік, але через неї. Він працював у КДБ, тому вона й мала такі широкі зв’язки… Вони вдарили Андріса по голові і скинули в воду, де він захлинувся. Його шукали цілий тиждень. 20 серпня 1973 року знайшли його тіло. Бог покарав цю жінку, бо вже 12 вересня вона розбилася на машині, катаючись у Криму. Зірвалась із серпантину. Потім я дізнався, що, насправді, вона шпигувала на американців і хотіла втекти до Туреччини. В Криму Астрід хотіла сісти на човен, але, тікаючи від переслідування, не впоралася з керуванням. Я не знаю, як ця каблучка потрапила до вашої дружини, але я б дуже хотів викупити роботу свого покійного брата. Сподіваюся, вона мене зрозуміє і піде назустріч.

— Ви знали, що Стрельцов працював в КДБ? — Запитав Артур, отямившись від почутої брехні.

— Так, звичайно.

— Але ж це не “духовна семінарія”! На що сподівалася ваша мати, коли йшла до людини, котра була частиною цієї пекельної машини?.. Вона що, не розуміла, що своїм вчинком підписує вирок своєму сину?!!

— Вона… хотіла як краще, — стишено відповів Іварс.

Артур встав з-за столу, пройшовся кухнею. В роті пересохло, випив води. Невже так важко було змиритись із вибором сина? Ха! Запитав теж… Не треба далеко ходити. Його власна мати… Вона б легко могла написати “анонімку” на Злату, якби вони жили в ті часи, і у бажанні здихатися невістки навіть не подумала б що своїми діями може завдати шкоду і сину…