Теодор Драйзер - Американська трагедія

зовсім хвора й змучена і ніяк не може примиритися з долею… і я вирішив, що, зрештою, правда на її боці і я погано роблю… і недобре буде, якщо я не одружуся з нею — через дитину і все таке інше, розумієте… тут я подумав, що треба було б одружитися.

— Розумію. Такий душевний переворот. І ви тут-таки сказали їй про це?

— Ні, сер.

— Чому ж? Хіба вам не здавалось, що ви їй завдали вже досить горя?

— Звичайно, сер. Але, чи розумієте, я вже був зовсім зібрався сказати їй — і раптом знову почав думати про все те, що думав до приїзду.

— Про що, наприклад?

— Ну, от, про міс X і про своє життя в Лікурзі, і про те, що на нас чекає, коли ми одружимося і поїдемо.

— Так.

— І от… я… я просто не міг сказати їй тоді… у всякому разі того дня не міг…

— То що ж ви їй тоді сказали?

— Ну, щоб вона більше не плакала… Що добре було б, якби вона дала мені ще день подумати, — і, може, ми як-небудь усе уладнаємо.

— А потім?

— Потім, трохи згодом, вона сказала, що на озері Грасс їй не подсбається. їй хотілося поїхати звідти.

— Їй хотілося?

— Так. Ми знову взяли путівники, і я спитав одного хлопця в гостиниці, які тут є озера. Він сказав, що найкрасивіше озеро поблизу — Біг-Бітерн. Я там якось був і сказав про це Роберті і передав їй слова цього хлопця, а вона додала, що добре було б поїхати туди.

— І тому ви туди поїхали?

— Так, сер.

— Ніякої іншої причини не було?

— Ні, сер, ніякої… Хіба ще тільки одно: що це на південь від озера Грасс і нам однаково треба було повертатися цією дорогою.

— Зрозуміло. І це було в четвер, восьмого липня?

— Так, сер.

— Так от, Клайд, ви чули: вас тут обвинувачують у тому, що ви завезли міс Олден на це озеро з єдиним, заздалегідь обдуманим наміром — позбутися її, вбити її — знайти який-небудь затишний відлюдний куточок і там ударити її або фотографічним апаратом, або, може, веслом, палицею чи каменем і потім потопити. Отже, що ви можете сказати на це? Вірно це чи ні?

— Ні, сер! Це неправда! — виразно і з почуттям заперечив Клайд. — Насамперед, я поїхав туди зовсім не з власної волі, а тільки тому, що їй не подобалось на озері Грасс.

(Досі він похмуро сидів у своєму кріслі, але тепер випростався і — як йому було заздалегідь наказано — подивився на присяжних і на публіку так відкрито і впевнено, як тільки міг).

— Я щосили старався зробити їй що-небудь приємне. Мені дуже хотілося розважити її хоч трошки.

— Цього дня ви ще жаліли її так само, як напередодні?

— Так, сер… напевно, навіть більше.

— І на цей час ви вже остаточно вирішили, що вам робити далі?

— Так, сер.

— Що ж саме ви вирішили?

— Бачите, я вирішив діяти по-чесному. Я думав про це всю ніч і зрозумів, як їй буде погано, та й мені теж, якщо я вчиню з нею не так, як треба… адже вона кілька разів говорила, що тоді вона заподіє собі смерть. І на ранок я вирішив так: нехай буде, що буде, цього дня я все уладнаю.

— Це було на озері Грасс. В четвер уранці ви ще були в гостиниці?

— Так, сер.

— Що ж саме ви збирались їй сказати?

— Ну, що я знаю, як недобре я з нею вчинив і що мені дуже шкода… і потім, що її пропозиція справедлива, і якщо після всього, в чому я хочу їй признатись, вона все-таки захоче вийти за мене заміж, то я поїду з нею, і ми повінчаємось. Але що спершу я мушу розповісти правду, чому я почав до неї інакше ставитись: що я любив і досі люблю іншу дівчину і нічого не можу з цим вдіяти… і, очевидно, чи одружуся я з нею чи ні…

— Ви хочете сказати, з міс Олден?

— Так, сер… що я завжди любитиму ту, іншу дівчину, бо не можу не думати про неї. Але якщо Роберті до цього байдуже, я однаково одружуся з нею, хоч і не можу любити її, як раніше. От і все.

— Але що ж з міс X?

— Я і про неї думав, звичайно, але ж вона забезпечена, і мені здавалось, що їй легше буде це перенести. А крім того, я думав, що, може, Роберта відпустить мене, і тоді ми просто залишимось друзями, і я допомагатиму їй усім, чим зможу.

—‘ І ви вирішили, де саме будете вінчатись?

— Ні, сер. Але я знав, що за Біг-Бітерном і озером Грасс є багато міст.

— І ви хотіли зробити це, ані словом не попередивши міс X?

— Н — ні, ceo, не зовсім так… Я сподівався, що коли Роберта не відпустить мене зовсім, то вона дозволить мені поїхати на кілька днів, і тоді я поїхав би до міс X, сказав би їй про все і потім повернувся б. А якби Роберта не погодилася на це — ну що ж, тоді я написав би міс X листа і пояснив би, як усе вийшло, а потім ми з Робертою повінчалися б.

— Зрозуміло. Але, Клайд, серед інших речових доказів тут було пред'явлено лист, знайдений у кишені пальта міс Олден, — його написано на папері з штампом гостиниці на озері Грасс і адресовано матері,— і в ньому міс Олден пише, що збирається вийти заміж. Хіба ви вже твердо сказали їй того ранку на озері Грасс, що хочете повінчатися з нею?

— Ні, сер. Не зовсім так. Але я з самого ранку сказав їй, що це для нас вирішальний день і що вона сама повинна буде вирішити, чи хоче вона повінчатися зі мною.

— А, зрозуміло! Значить, он що! — посміхнувся Джефсон, немов відчуваючи величезну полегкість. (При цьому Мейсон, Ньюком, Берлей і сенатор Редмонд, які слухали дуже уважно, тихенько і мало не разом вигукнули: «Що за нісенітниця!»)

— Ну, от ми і дійшли до самої поїздки. Ви чули, що тут говорили свідки і які чорні мотиви і заміри приписувалися вам на кожному кроці. Тепер я хочу, щоб ви самі розповіли про все, що сталося. Тут указувалось, що, вирушаючи на Біг-Бітерн, ви взяли з собою обидва чемодани — і свій, і її, але, приїхавши в Ган-Лодж, її чемодан залишили там,