Адальберт Штіфтер - Вітіко

Вони ще розмовляли, як підійшли Оттон і Владислав і теж долучилися до розмови. Звернулися до Вітіко й подякували йому за те, як він поставився до них під Пльзенем, а Владислав подякував йому за захист від Одолена. Після цієї розмови великий князь і моравські князі відійшли від Вітіко.

Трохи згодом до Вітіко підійшов Здик, єпископ Оломоуцький, і сказав:

— Шляхетний лісовий пане, ти собі друзів не шукаєш, вони шукають тебе. Ти ще пригадуєш, як Реґімберт, єпископ Пассауський, сказав: несамовиті стануть ягнятами. Його слова справдились. Але він став могутнім пастухом, перед яким вони стали ягнятами. Ґвідо тяжко працював багато років. Сини Пржемисла здобули сьогодні перемогу, що є найбільшою, яку вони могли б здобути і яку може здобути людина. Народ і вся країна побачили, що на небі є Бог і Бог підносить грішника, який несе покуту; він повідомив йому через церкву про прощення і злагіднив серце князя Владислава, що тепер уже забув несправедливість.

— Князі нині будуть, безперечно, вірні, — зауважив Вітіко.

— Будуть, — підтвердив Здик. — Вони покаялися і знову дотримуються звичаїв церкви і країни. А якщо й забудуть про своє каяття, влада князя Владислава тепер надто велика і тільки зростатиме, тож вони навряд чи щось задумають проти неї.

— Князь Владислав має тепер перед собою вільний шлях, — промовив Вітіко.

— Лихо, про яке здогадувався превелебний єпископ Сильвестр, — мовив Здик, — і про яке говорив шляхетний лех Болеміл, сталося й було подолане. Тепер прийде добро, яке передбачали ті, хто саме тому й посприяв вибору Владислава.

— Він добрий і утверджує справедливість, — мовив Вітіко.

— Ми ще не знаємо, що буде, — проказав Здик, — але щось та буде. Він захищатиме віру, стримуватиме лихих, дбатиме, щоб усі могли задовольнити свої потреби, і пов'язуватиме нашу гідність із гідністю інших країн.

— Він понесе нашу гідність у далекі країни, — сказав Вітіко.

— Може статися й це, — погодився Здик, — і нехай йому сприяє вірність і радість близьких людей.

— Він сам породжує вірність і радість, — мовив Вітіко, — і згодом їх йому не забракне.

— Таж так, — кивнув Здик. — Вітіко, превелебний і лагідний кардинал Ґвідо був у Пассау, і превелебний єпископ Реґімберт і я розповідали йому про тебе. Він просив, щоб я привів сьогодні тебе до нього. Ходімо.

— Іду, — сказав Вітіко.

Здик повів Вітіко повз багатьох людей до однієї кімнати. Там сидів на стільці кардинал, а навколо нього крутилося багато людей: князі церкви, священики тощо. Вітіко був змушений зачекати, бо було багато людей, із якими кардинал хотів розмовляти. Коли ті розмови скінчилися, Здик повів Вітіко за руку до кардинала. Кардинал побачив їх і махнув їм рукою. Зупинившись перед кардиналом, Здик мовив:

— Превелебний кардинале, цей чоловік — Вітіко, дозвольте, щоб він засвідчив вам шанобу.

Кардинал подав Вітіко хреста, і Вітіко поцілував його. Кардинал потім проказав:

— Мій юний сину, ти послужив церкві у скруті, а в боротьбі ти прагнув миролюбності.

— Превелебний князю церкви, — заговорив Вітіко, — я намагався робити те, чого вимагали ситуація і звичаї, прищеплені мені ще з дитинства.

— І віра, мій сину, яку посадив у твоєму серці добрий священик Бенно, — додав кардинал. — Ти в неділю в лісі, бо ж там не було ніякої церкви, хвалив день, твій кінь спочивав, а ти в самотності молився деревам. Якщо ти намагався діяти так, як вимагала ситуація, то було б добре, якби всі знали, чого вимагає ситуація, і якби всі діяли так, як вимагає ситуація: тоді б вони виконували волю Господню.

— Часто я не знаю, чого вимагає ситуація, — признався Вітіко.

— Тоді йди за своїм сумлінням і так ти йтимеш за ситуацією, — мовив кардинал. — Князь, Вітіко, винагородив тебе за твою службу, і я плекаю бажання, щоб із тобою завжди було благословення, яке дістається добрим. До імен молодих людей цієї країни, які я прагну запам’ятати, я хочу записати й твоє ім’я. Я повідомлю імена цих молодих людей святому отцю як добро, яке приростає. А якщо ти матимеш щастя завітати до Рима, я приведу тебе перед лице святого отця.

— Якщо мені судилося побачити місто вічного життя, — мовив Вітіко, — і якщо мені пощастить постати перед лицем святого отця, я б хотів бути гідним цього.

— Ти будеш гідним, якщо не змінишся, — заспокоїв кардинал і подав Вітіко хрест для цілування.

Вітіко поцілував хрест, потім відійшов разом із Здиком, а до кардинала підійшло багато людей. Здик по дорозі сказав Вітіко:

— Превелебний кардинал їде тепер до Моравії знімати відлучення. Потім повернеться в Богемію, бо матиме ще багато роботи. А згодом звелить викликати до себе священика Бенно.

— Бенно дуже зрадіє, — аж засяяв Вітіко, — бо через своє смирення він ніколи б не пішов до кардинала!