Семен Дмитрович Скляренко - Святослав

Князь Святослав знав, що боротьба з Іоанном буде довга й жорстока. Римські імператори вже давно збирали сили й воювали з Руссю, чужою, правда, кров’ю, це вони з давніх часів підбурювали проти Русі хозарів і будували їм фортеці, це вони простягали до Русі свої пазурі з Кліматів, це вони підбивали проти Болгарії Русь, а Болгарію проти Русі, це вони в спину русам насилали печенігів…

Тепер імператор Іоанн сам вів легіони проти Русі. О, як добре відчував Святослав свою помилку під Адріанополем. Тоді, стикнувшись з руськими воями, імператор Іоанн говорив про любов і мир… Ні, не про любов і мир з русами думав тоді він, захоплений зненацька русами. Він зрозумів, що не може їх перемогти, злякався й запропонував Святославу почесний мир…

Почесний мир! Тепер київський князь Святослав бачив, чого вартий мир з імператорами, чого варте їхнє імператорське слово, але зараз вже пізно було про це думати… Зараз йому треба було замикатись у Доростолі й стояти тут на смерть.

Правда, не всі тут, у Болгарії, шукали для себе рятунку в Доростолі. Ще тоді, коли князь Святослав вирушав з воями своїми з Переяславця до Доростола і коли скрізь покотилася чутка, що саме в Доростолі руський князь зійдеться на життя і смерть з імператором ромеїв, темної ночі втік із Доростола в гори на захід разом із дружиною своєю кметь Банко, слідом за ним, навантаживши на човни коштовності, подалися вниз по Дунаю купці і деякі боляри.

Але це було не більше, як краплина в морі. За кметем і його дружиною, купцями й болярами в Доростолі ніхто не шкодував. Крім тих, що повтікали, у Доростолі залишилось ще чимало і купців, і боляр. Їхали вони сюди й з інших придунайських городів. Одним із перших прибув до Доростола великий болярин Мануш, за ним прискакали боляри Горан, Радул, Струмен.

Сюди ішли, полк за полком, під знаменами своїми вої князя Святослава. Частина з них заходила просто до города, деякі ставали таборами на рівнині, під стінами Доростола.

Разом із ними, а часто слідом, також під знаменами своїми, ішли вої болгарські, – і вони шукали притулку в городі Доростолі, ставили табори на рівнині.

На всіх шляхах, що ведуть до Доростола, чувся тупіт, скрип коліс, їхали верхи, йшли пішки, біля возів з високими колесами, з яких визирали перелякані жінки й чорноока дітвора, крокували мовчазні, замислені повинники й смерди, від самих Залізних Воріт до Доростола пливли човни.

Так у Доростолі поволі зібралось все військо князя Святослава, сюди повтікало багато людей з-над Дунаю, сюди ж, у Доростол, саме перед тим, як мали зачинити ворота, на кількох колісницях і просто на конях прибув чималий гурт людей: у чорних довгих рясах, довгобородих.

Їх впустили до міста, і найстаріший із них – древній, висхлий, надзвичайно блідий чоловік – одразу попросив одвести його до Святослава.

Князь Святослав говорив із ним у будинку кметя, де тепер він, здається, розташувався надовго.

– Я прийшов до тебе, княже, щоб ти захистив мене і паству мою… – почав, ставши перед Святославом, старик.

– Хто ти єсть, отче? – запитав Святослав. – І яка твоя паства? Бачу я, що ти й дуже стомився. Сядь, спочинь тут, отче!..

– Я патріарх Даміан, а паства моя – усі християни Болгарії… – відповів старик і важко зітхнув.

– Святий патріарше, – посміхнувся Святослав і сів напроти нього, – як же я можу захищати тебе, коли сам єсм язичник? Не Христу, а Перуну і іншим богам молюсь з воями моїми.

– Княже Святославе, ліпше вже прийти мені до тебе – язичника, аніж піду я до імператора й патріарха константинопольських, які ненавидять, проклинають і знищують нас, християн болгарських…

– Не відав я, – посміхнувся Святослав, – що християни християн ненавидять і знищують. Говорили мені, що християни проповідують: не убий!

– Княже Святославе! Ромеї – від імператора з патріархом до останнього патрикія і священика – тільки кажуть: не убий. Справді ж вони розбійники, грабіжники і просто злодії…

Князь Святослав мовчав.

– Я скажу правду, княже Святославе, – мовив патріарх. – Ти сказав, що я – християнин, а ти – язичник, і це так. Ми люди різної віри… Є різна віра і в нас у Болгарії. Знаю я, що є різна віра й на Русі. Але знаю й те, що ми в Болгарії терпимо різні віри, а ти, княже, терпиш різні віри на Русі. Так і повинно бути, кожен молиться по-своєму, сам Христос сказав, що для бога – немає ні елліна, ні юдея.

Патріарх Болгарії дуже стомився після важкої дороги в горах, зараз він, крім того, розхвилювався, і якийсь час помовчав.

– Уже давно константинопольські імператори й патріархи ненавидять нас, болгар, бо ми віримо во Христа, але не віримо в сатану, якого вони замкнули в храмі Софії. Наші люди не хотять патріарха константинопольського, бо знають, що за ним стоїть імператор. І скільки крові вже пролили за це болгари. Каган Симеон за це, княже, все своє життя віддав… Але кагана Симеона немає, а