Ернст Теодор Амадей Гофман - Малюк Цахес

Одного разу, коли господаря не було вдома, сонце світило так весело, а весняні пахощі так приємно лилися крізь відчинене вікно, що я забув про свої наміри і вийшов погуляти на дах. Та тільки-но я там опинився, як відразу ж помітив Муцієву вдову, що виходила з-за димаря. З ляку я наче прикипів до місця, вже уявляючи собі, як на мене градом посипляться докори й благання. Як же я помилився! Слідом за вродливою вдовою йшов юний Гінцман і розсипався перед нею в солодких компліментах. Кицькиць зупинилась і ласкаво відповіла йому. Вони зустрілися з явною ніжністю, потім швидко пройшли повз мене, не привітавшись і навіть не глянувши в мій бік. Мабуть, юному Гінцманові було соромно переді мною, бо він опустив голову й дивився вниз, зате легковажна кокетлива вдова кинула на мене глузливий погляд.

Кіт в усьому, що стосується його психічного єства, все-таки немудре створіння. Хіба не могла, не повинна була мене втішити та обставина, що Муцієва вдова знайшла собі коханця збоку? А проте я не міг побороти в собі якоїсь внутрішньої досади, вельми схожої на ревнощі. Я заприсягнувся ніколи більше не з'являтися на даху, де, здавалось мені, зазнав тяжкої образи. Натомість я тепер часто стрибав на підвіконня, грівся на сонечку, дивився задля розваги на вулицю й поринав у глибокі міркування, таким чином поєднуючи приємне з корисним.

А міркував я про те, чому мені ще ніколи не спадало на думку з власної волі посидіти перед дверима або погуляти по вулиці, як у мене на очах без страху й ніяковості гуляло багато котів. Я уявляв собі ті прогулянки як щось надзвичайно приємне і був переконаний, що тепер, коли я став цілком дорослий і здобув неабиякий життєвий досвід, про ті небезпеки, які мені загрожували, коли доля кинула мене, незрілого хлопчака, в світ, не може бути й мови. Отож я спокійно зійшов сходами вниз і для початку сів на порозі, де пригрівало сонце. Певна річ, я прибрав таку позу, що кожен відразу впізнав би в мені освіченого, добре вихованого кота. Сидіти перед дверима мені було невимовно приємно. Поки гаряче сонячне проміння пригрівало мені спину, я зігнув лапу й заходився старанно вмивати вуса й бороду. Кілька дівчаток, які, мабуть, ішли зі школи, бо несли чималі ранці з застібками, не тільки з великим задоволенням дивилися на моє вмивання, але й дали мені шматочок булки, за що я з властивою мені галантністю подякував їм.

Я більше грався їхнім подарунком, ніж справді намірявся його з'їсти, та який же мене пойняв жах, коли зненацька гучне гарчання перебило мені розвагу й переді мною вродився могутній дідуган, дядько Понто, пудель Скарамуш. Я хотів прожогом чкурнути від дверей, проте Скарамуш гукнув мені:

– Не будь страхопудом і сиди на місці! Ти думаєш, я тебе з'їм?

Я ввічливо, якнайпокірніше спитав, чим такий слабак, як я, міг би прислужитися панові Скарамушу, але він брутально відповів:

– Чим же ти міг би мені прислужитися, мосьє Мур? Анічим! Але я хотів спитати тебе, може, ти знаєш, де дівся мій непутящий небіж, юний Понто? Одного разу ви, я бачив, волочилися вдвох, і хоч як мені прикро, ви з ним, здається, товаришуєте. Ну, то як, можеш ти мені сказати, де він вештається? Я вже багато днів його не бачив.

Ображений зарозумілим ставленням буркотливого діда, я холодно відповів, що про близьку дружбу між мною і його небожем ніколи не могло бути й мови. До того ж останнім часом Понто зовсім від мене відійшов, та і я також не вельми упадав за ним.

– Ну що ж, – пробурчав старий, – це мене тішить, бо все-таки свідчить, що хлопець іще не до кінця втратив гідність і не водиться з усякою потолоччю.

Це вже годі було стерпіти, в мені спалахнула лють, прокинувся буршівський дух, я більше не думав про страх, а відважно пирхнув у вічі мерзенному Скарамушеві: «Старий грубіяне!» – й підняв праву лапу з випущеними пазурами, цілячись нею в ліве пуделеве око. Старий відступив на два кроки назад і сказав уже не так зухвало й образливо:

– Стривайте, стривайте, Муре, не треба гніватися. Зрештою, ви добрий кіт, і я тільки хочу дати вам пораду: тримайтеся далі від того шаленого Понто! Він, повірте мені, чесний хлопець, проте легковажний! Так, легковажний і схильний до всіляких дурних вибриків. Дивиться на життя як на приємну розвагу й не визнає ніяких звичаїв! Бережіться, кажу, а то він швидко заманить вас у товариство, що зовсім вам не пасує, і вам доведеться з величезними зусиллями змушувати себе до такої поведінки й таких вчинків, які глибоко суперечитимуть вашій природі і впливатимуть згубно на вашу особистість і на вашу, як ви мені щойно довели, просту, нелицемірну вдачу. Ви, шановний Муре, ще раз кажу, як кіт заслуговуєте на повагу й не відмахнетесь від доброї науки. Отож хоч би скільки псували юнака неприємні, шалені або й сумнівні витівки, він однаково при нагоді виявляє лагідну, часто навіть солодкувату добродушність, завжди властиву сангвінікам, – те, що якраз віддає французький вислів «Au fond,[323] він таки добрий хлопець» і що має виправдувати всі його порушення ладу і звичаю. Але та «fond», де сховане зерно добра, лежить так глибоко і над нею зібралося стільки сміття від розпусного життя, що вона засихає в зародку. Замість справжнього почуття добра, нам часто підносять оту дурну добродушність, хай би її чорти взяли, бо під її блискучою маскою важко впізнати дух зла. Повірте, о коте, старому, досвідченому пуделеві, що добре пізнав світ, і не давайте морочити себе