Джордж Мартін - Гра престолів

Коли батько пішов, Тиріон ще довго сидів у трапезній сам-один. А тоді видерся сходами до свого затишного горища під дзвіницею. Стеля там була низька, та в карлика над головою не висіла. З вікна виднілася шибениця, що його батько наказав поставити у дворі. Тіло корчмарки поволі крутилося на мотузці від поривів нічного вітру. Плоть нещасної витончилася та пошматувалася. Зовсім як надії Ланістерів на перемогу.

Шая щось пробурмотіла спросоння та перекотилася до нього, щойно він присів на край перини. Тиріон ковзнув рукою під ковдру, накрив одну з м’яких грудей, і очі дівчини розплющилися.

— Мосьпане, — вимовила вона, посміхаючись у напівсні.

Відчувши, як твердішає сосок, Тиріон поцілував її.

— Я маю на думці повезти тебе до Король-Берега, люба моя, — прошепотів він.

Джон IX

Кобила тихенько заіржала, коли Джон Сніговій підтягнув попругу.

— Тихше, моя люба, — прошепотів він, заспокійливо пестячи її.

Стайнею гуляв вітерець, дихаючи смертним холодом в обличчя, та Джон не зважав. Він так-сяк припнув клумака з речами до сідла негнучкими, незграбними пальцями.

— Привиде! — покликав він тихо. — До мене!

І вовк миттю з’явився з бурштиновим блиском у очах.

— Джоне, прошу тебе. Не роби цього.

Він скочив у сідло, міцно тримаючи повід, і розвернув коня, щоб їхати у ніч. У дверях стайні стояв Семвел Тарлі, з-за плеча якого визирав повний місяць. Від Сема падала величезна чорна тінь.

— Забирайся з дороги, Семе.

— Джоне, тобі не можна, — мовив Сем. — Я тобі не дозволю.

— Я не хочу тобі зашкодити, — відповів Джон. — Відійди, Семе, бо переїду.

— Не переїдеш. Ти маєш мене вислухати. Прошу тебе…

Джон увігнав остроги у кінські боки, і кобила ринула до дверей. Якусь мить Сем уперто стояв на шляху, світячи круглим блідим обличчям незгірш від місяця позаду себе і з подиву роззявивши рота у мовчазному «О». В останню мить, просто перед конем та вершником, він таки стрибнув убік, як Джон і сподівався. Сем запнувся і впав, а кобила перескочила через нього і зникла у темряві.

Джон натяг на голову каптура свого важкого кобеняка і відпустив повід. Замок Чорний стояв мовчазний, поки вони з Привидом вибиралися геть. Він знав, що позаду на Стіні чатують вартові, але їхні очі дивилися на північ, а не на південь. Ніхто не бачив його втечі, окрім Сема Тарлі, що намагався зіп’ястися на ноги серед пилюки старої стайні. Джон сподівався, що падіння не зашкодило Семові — адже той, важкий та незграбний, легко звихнув би собі гомілку чи зламав руку.

— Я попереджав, — проказав Джон уголос. — Зрештою, то не його клопіт.

Дорогою він стискав і розтискав пальці спеченої руки. Біль ще мучив його, та все ж без перев’язок було краще.

Місячне сяйво висріблило пагорби, якими звивалася стрічка королівського гостинця. Він мав забратися якомога далі від Стіни, поки не виявили його зникнення. Вранці він залишить гостинець і поїде навпростець полями та лісами, через кущі та струмки, щоб заплутати погоню, але наразі швидкість була важливіша за хитрощі. Зрештою, не така то вже таємниця, куди і до кого саме він намірився тікати.

Старий Ведмідь звик прокидатися з першим світлом дня, тому Джон мав час до світанку, щоб залишити між собою та Стіною якомога більше верст шляху… якщо Сем Тарлі не зрадить його. Товстун поважав статути і звичаї, легко лякався, та все ж любив Джона, мов брата. Викликаний на допит, Сем напевне скаже правду, але Джон не міг уявити його посеред ночі перед вартою Король-Башти з вимогою розбудити князя-воєводу.

Коли Джон не з’явиться до Старого Ведмедя вранці зі сніданком з кухні, то найперше перевірять його келію, а там знайдуть на ліжку Пазура. Важко було залишати меча, та Джон ще не настільки втратив честь, щоб забрати його з собою. Навіть Джораг Мормонт так не вчинив, коли з ганьбою тікав з рідного дому. Певно, воєвода Мормонт знайде когось більш гідного володіти цим клинком. Джон почувався зле, думаючи про старого. Він знав, що його втеча сипне солі на досі ще не зцілену рану воєводи, завдану власним сином. Недобра відплата за добро та довіру, але що ж поробиш. Який шлях не обери, а когось на ньому доведеться зрадити.

Він і досі не був певний, що чинить по совісті. Південникам було легше. Вони мали септонів, які вміли пояснити людям божу волю, допомагали відрізнити добре від поганого. Але Старки вклонялися старим богам без імен; якщо серце-дерева і чули людей, то ніколи їм не відповідали.

Коли позаду зникли останні вогні замку Чорного, Джон стишив крок кобили. Попереду лежала довга подорож, а конячка була лише одна. Далі на південь уздовж гостинця лежали городці, села та хутори, де кобилу можна буде обміняти на свіжу — але ж не в тому разі, якщо вона пораниться чи запалиться.

Скоро він муситиме знайти нову одежину. Певніше за все, її доведеться вкрасти. Він був одягнений у чорне з голови до ніг: високі верхові чоботи, груботкані штани та сорочку, шкіряну камізелю без рукавів та важкий вовняний кобеняк. Меч-півторак і кинджал були вкладені у піхви з чорної замші; кольчуга та мисюрка з бармицею в саквах також були вороновані дочорна. Будь-яка з цих речей проказувала йому смертний вирок. На північ від Перешийку людина, вдягнена у чорне, викликала холодну підозру в кожному селі чи городці. Скоро за ним почнуть стежити, вишукувати. Щойно круки маестра Аемона злетять у повітря, Джон більше не знайде безпечної криївки. Навіть у Зимосічі. Хай Бран і погодився б прийняти брата в себе, але ж маестер Лювин має більше здорового глузду. Він зачинить перед Джоном браму і прожене його геть, як вимагає закон. Краще туди навіть не потикатися.

І все ж замок стояв у нього перед очима, наче він виїхав звідти лише напередодні: високі гранітні мури, велика трапезна палата з пахощами диму, псятини та смаженого м’яса, батькова світлиця, кімнатка у башті, що правила Джонові за опочивальню. У глибині душі він нічого так не бажав, як знову почути Бранів сміх, повечеряти Гейджевим пирогом з м’ясом та шкварками, послухати оповідки Старої Мамки про дітей лісу та Флоріана-Дурня.

Але ж не затим він залишив Стіну. Він поїхав, бо був сином свого батька і братом Робба. Подарований меч, навіть незрівнянний Пазур, ще не робив його Мормонтом. Не був він і Аемоном Таргарієном. Тричі старий